«Німб», уривок з роману

- Та ні, - сказала вона врешті. – Я прийшла просто поговорити. Зараз вільна, зайнятися нема чим, та й подумала, може і вам скучно... А мені так все цікаво. От у мене тато дуже твереза і навіть часами цинічна людина, все про всіх знає наперед, а я хоча на нього і подібна, але він все одно називає мене романтиком, каже, що я у хмарах літаю. А мені просто все цікаво і все хочеться побачити самій. Часами він каже щось, і я знаю, що він скоріше за все не помиляється, але все одно не вірю...

- Не знаю, мені хотілося б, щоб мої діти мені вірили...

- Все одно не будуть. Практика каже. Ви самі своїм батькам дуже довіряли?

- Та, напевно, ні. Ваша правда. Але у мене батьки були інші... Мама з села, батько теж, починав з робітника...

- Ну і що? Все одно все однаково в усіх. Книжка пише.

- Напевно таки не в усіх. Я так думаю, у вас все інакше.

- Тому що у мне батько багатий? Він же недавно таким став. А чому ви все до мене на “ви”?... Ви ж не викладач. Зрештою, у нас викладачі як тільки що, то зразу на “ти”. Навіть із задоволенням переходять. Аж злість бере. Тільки один отой, що я вам згадувала, ніяк. Причому від нього єдиного мені того б хотілося. Ви точно такий самий. – Знову розвеселилася вона. – Можете спокійно говорити мені “ти”. Мені то буде приємно.

Петро Васильович зніяковів остаточно:

- Та у мене справді така звичка. Навіть у тролейбусі чи в маршрутці. Скільки разів собі казав.... Бачу, що пацан переді мною, а сам... І дружина навіть за то діставала завжди... Їй здавалося, що то в мені відсутність почуття власної гідності... Може, мені теж треба було бути викладачем?

- Ну, то ви тепер якраз і будете, – засміялася Оксана. – Тепер всі на вас будуть рівнятися і вчитися.

- На мене? Чого то?

Оксана нічого не сказала, тільки показала пальцем повище голови Петра Васильовича. Петро Васильович зрозумів, що вона показувала на німб, але решти не зрозумів. Щоправда, перепитуватися було незручно.

Ото, виходить, навіть дівчата були розумніші за нього. Щоправда, в тому випадку Оксана не була аж така розумна. Вона просто чула, як її батько говорив із паном Юрієм, отим худим в окулярах (чортиком, як подумав про нього якось Петро Васильович). Якраз він і малював панові Роману ту ситуацію, коли німб робить із людини вчителя. Головне вкласти Учителю в уста потрібні слова, казав він. Це і почула Оксана. А Петро Васильович аж потім, пізніше здогадався. То у нього завжди так було. Здогадувався, але з запізненням.

Поки Петро Васильович думав, Оксана теж щось собі надумала:

- Петре Васильовичу, а можна вас щось спитатися?

- Ясно, що можна.

- Тільки не ображайтеся, я вас прошу, добре?

- Та добре, добре, -- всміхнувся вкотре сьогодні Петро Васильович.

- А ви любите свою дружину?

Всередині Петра Васильовича все аж скрутило. Того якраз він і не чекав. Зараз мав або збрехати, або сказати правду. І невідомо, що краще. З одного боку він мав збрехати, щоб уникнути всіх інших питань і видатися більше святим. А з іншого, йому того дуже не хотілося. І не тільки тому, що перед ним була дівчина, яка раптом його зацікавила, привабила, і щодо якої вперше за останній час по-справжньому реально почув себе значущим чоловіком (не звикся ще з роллю зірки, якій лише пальцем поворухнути і буде повно жінок, які будуть мати за щастя хоча б побути з ним поруч), але і просто не хотілося казати неправду. Наче справді святість прорізалася.

Та й взагалі, що вважати в цьому випадку правдою? Що буде означати, якщо сказати “не люблю”? Зневагу до людини, з якою прожив стільки років? Ця дівчина може це так розцінити? А якщо “люблю”, то це хіба вже зовсім буде неправда? Він же ж і досі щось таки до неї почуває саме через ті прожиті спільно роки. І тіло її завжди було йому миле, тягнуло до нього. Але хіба це теж їй можна пояснити? Така ж молода ще. Коротше, Петро Васильович довго вагався, а Оксана довго терпляче чекала. Вона таки була схожа на свого батька. Врешті переважило те, що було всередині Петра Васильовича, а не в залежності від цієї ситуації. Він схаменувся вже коли сказав: