«Німб», уривок з роману

Коли Петро Васильович втомився, відклав уже перенасичений тими статтями останню газету, сходив до туалету і прийняв душ, який був тут же поруч, немов у готелі, і вже хотів лягати, до кімнати несподівано зайшла Наталя. Вона була в чужому але гарному халаті поверх нічної сорочки, у кімнатних пантофлях. У кімнаті запахло приємними парфумами. У руці Наталя тримала відкорковану пляшку з вином, келихи, а під пахвою цукерки. Вона роззирнулася по кімнаті, поставила пляшку і келихи на столик, а далі підійшла до ліжка, розстелила його, акуратно склавши покривало на стілець поруч, скинула халат і пірнула під ковдру. Вона лягла на ліжко так скраєчку, що, здавалося, може тут же впасти, якщо Петро Васильович ляже зі свого боку. До речі, вона лягла навіть не з того боку, як колись давно вони любили спати поруч. Тоді вона ще вміла лягти якось так під ліву руку своєму Петрові, поклавши йому голову на плече, щоб він міг правою її пригорнути... Але Петро Васильович про то подумав лише секунду. Просто пригадалося. Не для сентиментів. І тут же спитав її здавленим голосом, перемагаючи сухий і великий клубок у горлі:

- Навіщо ти прийшла?

Наталя досить довго мовчала, а потім:

- Ти сам знаєш.

- Не знаю, -- тут же без роздумів відповів Петро Васильович.

Він і справді не знав, але відповідь вийшла якоюсь нехарактерно грубою для нього і тому Наталя вся стислася всередині. Тим паче німб якось так хитнувся разом із головою. Вона гадала спочатку, що все буде простіше. Що він про все знає, для чого вона тут. Що він просто скучив за сексом, як кожен мужик, голодний на то і без проблем вона йому то дасть, або взагалі він того сексу вже не потребує, раз всі вчепилися в ту його святість. І або-або... А він... І що тепер робити? Як діяти? Ось він стоїть такий самий, як завжди, такий нікчемний у тих трусах, і над головою той обруч... ідіотський...

- І я не знаю, -- сказала вона. – Я твоя жінка. Як інакше? Завжди так було.

- Ти мені більше не жінка, я тебе звільняю від того обов’язку, – голос його все ще був здавлений.

Тепер Наталя вже просто злякалася. З одного боку вона б із радістю зараз справді втекла, але ж з іншого боку розмова із тим типом у підвалі була ще свіжою, і до того ж вона його тут не раз помітила краєм ока. Ходив, розпоряджався, крутився постійно, зиркав у її бік. Треба щось робити:

- Петре, не дурій, залізай сюди. Нащо ті дурниці? Що тобі зайшло? Ми ж стільки років разом... Лягай... спати.

- З тобою не ляжу. Іди геть. – Вже ці слова, незважаючи навпаки на їх рішучість за сенсом, він сказав спокійно, тихо і понуро.

- Ну чому, що сталося? – спитала Наталя, -- Ну, хочеш, давай вип’ємо разом вина, як то робили колись... Або сам випий, а я почекаю...

Але вона вже розуміла, що сталося: мабуть, вже хтось йому щось розповів. Може, і той із підвалу. Хоча йому нащо?

- Що сталося? – перепитав Петро Васильович, -- нічого. Я тебе ненавиджу. Іди звідси. Я з тобою не ляжу. Маєш свою кімнату, там і спи.

Голос його був тепер вже твердіший, але все ще належав ніякому не святому, а її Петрові, не чоловікові, а нікчемству. Тепер Наталю вже нічого не стримувало. І хто б ото її ненавидів!? Оце ото нещастя? Та хто воно таке! Вона встала і одягла халат:

- Ну, як хочеш. Я хотіла по-доброму...

Тепер їй той тип із підвалу нічого не закине. Петро її сам вигнав, вона не винна. Що вона мала зробити? Принижуватися перед ним? На себе тягнути? Руки-ноги обціловувати? Він сам не хотів!

Взула пантофлі і пішла.

Петро Васильович сів на ліжко з другого боку, відчуваючи все ті ж приємні закличні парфуми, пригладив ковдру, де лежала Наталя і аж тоді ліг сам. У каміні догоряли, потріскуючи, дрова. На якийсь час після твердих тюремних нар стало затишно. Він встав, налив собі вина і випив. Потім ще. Стало ще краще. Вино було виняткове, якого Петро Васильович у житті не куштував, ще якесь таке і ніжне, і терпкувате одночасно. І він знову ліг. Коли заплющив очі, то і німб уже не заважав, до того ж він і звикати до нього почав. Але як тільки став уже засинати, як двері прочинилися і знов зайшла Наталя.