«Німб», уривок з роману

- Ні, напевно не люблю. Хоча важко так сказати про людину. Ну, як дружину не люблю.

Чому він так сказав, бог його знає, але Оксана якраз на це не звернула уваги, її цікавили інші, мелодраматичні подробиці:

- Вона вам зраджувала?

Тепер уже відступати було нікуди:

- Ну, так, було, але я гадаю тепер, що то не головне. Вона мене не поважала, а я був її рабом. А коли дізнався, що зраджувала, перестав бути рабом.

- А ви давно дізналися? Ну, що вона вам зраджувала?

Петро Васильович підняв на неї очі і вийшов із задуми. Знову питання, чи казати правду. Вона ж зараз знову буде далі питатися. “Перед” появою німба, чи “після”. Збрехати і знову спробувати зробити з себе ще більшого святого? Але Петро Васильович такого в характері не мав.

- Дізнався недавно. – І щоб випередити наступне питання, -- Якраз після того, як з’явився німб. Власне він і став причиною.

Ця відповідь все одно вийшла двозначною. Хоча Петро Васильович сказав щиру правду і тої двозначності не помітив. А Оксана сприйняла якраз те друге значення, бо так ось воно було спровоковано ситуацією. Тобто, що зійшов на людину німб, і вона після того “просвітлилася”. Тому вона закивала головою і замислилася сама.

- Але я думаю, що то до кращого, – спробував заспокоїти її Петро Васильович і таки трошки покрасуватися, -- Людина повинна знати про себе більше правди. Принаймні мені завжди того хотілося. Але ж не будеш підслуховувати, що про тебе говорять інші. А до того ж деколи, коли почуєш, то і неприємно може стати...

- То правда, -- замислено відповіла Оксана.

Зараз вона видалася Петрові Васильовичу дуже милою і навіть гарною. Навпаки неподібною на свого батька.

- А взагалі ви її колись же ж кохали, коли одружувалися?

- Кохав... І, мені здається, дуже сильно. Щоб бути стільки років сліпим...

- А я от ще ніколи не кохала. Вірніше, мені один раз так здалося, але то виявилася дурня...

- Однокурсник?

- Ні, але то не має значення. Добре, -- всміхнулася вона. – Я вас, напевно, замучила.

- Замучила? Ви мене не могли замучити! – спробував бути галантним Петро Васильович.

- Ми ж домовилися, що ви будете на “ти”.

- Ой. Точно! Ти мене не могла замучити, – майже по складах сказав Петро Васильович і обоє всміхнулися. – І щодо кохання. Хіба то так страшно? Це, мені здається, добре. Отже не зустрівся ніхто гідний тебе. Ще все попереду.

- Та от та гідність... Ну її. Мені вже двадцять один і не мала ще нікого. Ніяких побачень, ніяких зустрічей при місяці і солов’ях, як то ми в школі, чи на парах літератури вчимо... ніяких поцілунків... так все... Хіба то добре? Коли читаєш щось таке...

- У книжках все інакше.

- Ну, хіба я така негарна?

- Ти сама знаєш, що питаєш дурницю.

- Так, але все складається саме так, ніби я якась потвора. Ніби всі мене бояться...

- Ти перебільшуєш... То все тобі здається наперед.

- Ні... То все правда. Сумна правда.

Петро Васильович хотів ще щось сказати, але господарем ситуації таки була Оксана. Вона встала і сказала:

- Мені все ж пора й честь знати. І так забагато собі дозволила. Якби тато дізнався, що я до вас заходила... Ви ж йому не скажете?

- Я? Звичайно, що ні. Та я собі не уявляю і ситуації, коли б то мав сказати.

- Обіцяєте?