«Німб», уривок з роману

- Жартуєш? Це неможливо! Можеш бути певна.

Оксана вийшла. Щоправда, біля дверей вона затрималася і зробила якийсь такий невловимий рух, ніби хотіла вернутися і зробити ще щось, або щось сказати, але стрималася і пішла.

А їй, якщо сказати правду, дуже хотілося підійти до Петра Васильовича і спробувати доторкнутися до того німба рукою. Їй здавалося, що то може щось їй дати. До речі, наразі вони обоє не помітили, але їх та розмова зовсім не дивним чином зробила ближчими. Бо обоє зробили одну й ту саму річ – раптом щиро сказали правду, яку не надто б наважилися сказати комусь іншому. Ну, буває отак в інтернеті люди одне одному щось таке наговорять і то їх зближує, або по дорозі в поїзді, чи ще десь у випадковій зустрічі. Але у тих випадках люди переважно знають, що шансів зустрітися пізніше їм небагато. І тому та щирість нічим не зв’язує. А тут щирість, викликана в одного цілковитою самотністю і щирістю співрозмовниці, а в іншої – наявністю такого дивного світного круга навколо голови, мусила мати якесь продовження. Бо бачитися вони повинні були і далі. А ще ота обіцянка не казати батькові. Наче поріднилися...

 х х х

Одягли Петра Васильовича зовсім не в костюма з краваткою. Запрошений на оглядини і примірку дизайнер в компанії з іміджмейкером одразу категорично відкинув таке прохання пана Романа. Але і щоб не зробити з нього паяца в якійсь сутані чи якому балахоні, йому підготували кілька комплектів, які складалися переважно із вільних светрів і так само вільних широких штанів. Щоб і відповідно до стилю святого і трошки все ж діловіше і світськіше, ближче до народу, а не на зразок великих “творчих” особистостей, а також щоб приховати животика, ну і з кольорами, які були добре підібрані до блакитного німба. Ще у комплекті були акуратно підібрані за кольорами джинси і джемпери.

Саме так у залежності від ситуації він мав з’являтися на люди і перед телекамерами.

- Діловий стиль, краватка, політичний імідж – то ще попереду. Має дозріти ситуація, -- підтвердив панові Роману іміджмейкер. – У певний момент це само собою зіграє важливу роль.

х х х

Що ще цікавого. Якось трошки освоївшись і походивши по тій дачі, Петро Васильович набрів на маленький тренажерний зал внизу. Спробував позайматися трошки від нудьги і раптом то його втягнуло. Він несподівано відчув, як давно про таке щось мріяв і як бракувало часу і грошей на те, щоб кудись походити і тим зайнятися. Більше того, коли його там застав один із його охоронців і потім сповістив то білявій бестії Олексі, той викликався стати йому помічником і тренером.

Спостерігаючи, як Петро Васильович безжалісно (як для його стану) і вперто, навіть з якоюсь мазохістичною насолодою, навантажується до сьомого поту, Олекса не міг сам в собі стриматися від захвату. Хоча бачив таке в житті не раз із іншими людьми, та й сам якоюсь мірою таким був.

Але не думайте, що то та його роль, про яку говорилося раніше. Ні, то ще попереду, а зараз він просто був у процесі все більшого і більшого переконання, що таки перед ним святий. Ну, як би ви самі собі таки подумали? Ну, признайтеся. Чолов’яга – на вигляд таки слабкий і навіть немічний з погляду того громили, -- вперто сопучи “качає” прес, на його чолі концентруються великі краплі поту і вони відблискують ніжно-блакитним світлом від німба, який методично рухається вслід за його головою...

Х х х

На підмостках молільного дому свідків Єгови пресвітер, чи то пак брат-промовець аж пашів від щастя, що настільки видатна особа виявила інтерес до їхнього зібрання і прийшла на їхнє чергове зібрання. Вони запросили його лише, щоб почути думку, поговорити з ним, але не надто сподівалися на прихід, і те, що він виявив бажання прийти саме до них, а не до кого іншого, те, що там на вулиці стоять такі круті іномарки і стільки охорони, що всюди повстановлювано кіно- і телекамери, що будинок аж тріщить від журналістів, говорило тільки про одне – це теж відзнака, і його церква тепер підскочить у рейтингу так високо, як ніколи не бувало досі. Тепер вся справа за ним. Тепер буде ясно, чия віра праведна, до якої церкви треба іти і прагнути! Дратувало хіба що трошки те, що ті телевізійники і якісь із ними інші люди надто командували, влаштовуючи сцену. Хоча та метушня тільки додавала всьому що тут відбулося більшої ваги.