«Німб», уривок з роману

А ви спитайте, чому Петро Васильович прийшов саме сюди, вибрав саме цю конфесію, яка раніше його діставала лише на вулицях чи перед порогом власної квартири своєю настирністю? Вас це дивує? Зараз поясню. Ну, по-перше, як ви вже знаєте, у нього було реальне завдання від пана Романа – світитися побільше і публічно, а тому хоча б кудись треба було піти, і для першого разу така аудиторія могла зійти, до того ж ця релігійна братія виявилася першою, яка не наклала в штани і готова була задавати питання і вести дискусії, до того ж не відкидаючи з одного боку євангельських повчань, а з іншого намагаючись спиратися на наукові відомості. А по-друге, у нього давненько в кишені лежала зім’ята тонюсінька брошурочка, яку йому якось увіпхали до рук вуличні проповідники, від яких йому завжди було важко відкараскуватися, якщо поруч не було дружини. Брошурка називалася (я вам можу показати таку саму) “Хто насправді править світом”. І у світлі теперішньому це питання зацікавило Петра Васильовича особливо.

Отже промовець ніс, мало не захлинаючись, свою вступну проповідь:

- Сьогодні у нас цікавий і знаменний день. Ми маємо можливість вести бесіду із людиною, відзначеною дуже яскравою і несподіваною відзнакою. Ми, дорогі браття і сестри, не знаємо з вами, що це – можливо так Єгова веде нас до світла, а можливо вказує на наближення армагедону, але зате ми сьогодні маємо змогу говорити із відзначеною ним людиною. Живою людиною, через яку Єгова готовий передати нам істину. Ми можемо задати йому питання і почути відповіді. Ми можемо вести дискусію з людиною, яка носить на собі ту відзнаку... Отже привітаймо нашого гостя. Просимо сюди, шановний Петре Васильовичу!

Коли Петро Васильович вийшов, то йому в голові не було потреби жодних інтерв’ю і відповідей на запитання. Він зовсім не збирався нікого вчити, щось проповідувати, він хотів знати сам. Тобто радше сам був готовий задавати питання і отримувати відповіді. До того ж він був дещо збуджений (дали йому до кави відповідну “вітамінку”), навіть переляканий потребою спілкуватися з натовпом, хоч як би його не готував до того чортик в окулярах пан Юрій. Тому, коли йому передали мікрофон, він тут же звернувся до того пресвітера з “нападом”:

- А чому ви гадаєте, що то мене відзначив Єгова, тобто Господь?

Той явно не чекав такого питання:

- Але ж.. всі ознаки за це... Це очевидно, адже ж обрано саме таку форму... Ніхто не заперечить...

- Деякі священики кажуть, як я читав у газеті, що то може бути і від сатани. А якби я вам сказав, що в мене вселився сатана, то що б ви тоді зробили? От ви всі що б зробили? – Петро Васильович обернувся до залу. – Тоді б ви закидали мене камінням?

Зал мовчав. Розгубилися всі. А Петро Васильович, який стільки передумав за той час і якого душили ті думки, провадив далі:

- Не лякайтеся. Один відомий екзорцист (ну, він не мені був відомий, просто мені сказали, що відомий) уже на мене кидався і нічого не домігся, його вже навіть встигли відлучити від церкви через ту таку прикру помилку, якщо газета пише правду. Так що я не сатана... Ну, принаймні, якщо вірити невдачі екзорциста... Але мене просто цікавить – що б ви зробили? І взагалі, чому легше повірити, що в людину вселився сатана, аніж побачити в ній, звичайній людині, святість? Ну, от ходять навколо вас тисячі людей, і якщо хтось робить не так, як вам подобається, ви ним невдоволені і можете сказати, що в нього вселився сатана. Але навіть якщо він робить щось дуже гарне, вам важко, не повернеться язик назвати його святим. Чому? Тому що у нього нема такого нібма над головою, як у мене? А у мене є, то я вже і святий?

Аж тут усім присутнім відлягло. Вони раптом наче потрапили у звичне середовище і в пафосі короткої промови Петра Васильовича вчули те, що звикли, і налаштувалися на слухання звичної проповіді. Деякі навіть зробили спробу заплескати в долоні. Але Петро Васильович мовчав і знову запала тривала пауза, яка явно не виглядала на театральну. Він чекав таки відповіді, чому так відбувається. Він хотів почути, хто що скаже, наче вчитель у класі від учнів.

Але відповісти не було кому (саме як у такому класі). Петро Васильович водив поглядом по залу і розгублено чекав:

- Невже ніхто не знає? – знову озвався він. – Ось у мене тут є книжечка ваша, в якій впевнено говориться, хто править світом. Тут написано, що сатана. Коли я прочитав це вперше, я не повірив своїм очам, хоча логічно допустити, що справді, це якраз найпростіше. То всі ми у світі сатаністи? Я все життя вірив, що моїм життям керує бог. Навіть мною! І ще я думав, що якось дивно, що у кожного є свобода вибору між одним і другим. А тут виявляється навпаки. І ось цей німб, який наді мною з’явився. Що воно за прояв? Прояв отого правителя світу? Але ви кажете, мені його дав бог. Це так?