«Німб», уривок з роману

Врешті скільки можна всього боятися?! Згасне той німб, то і згасне! Зате була така чудова мить у житті. Та хоча б заради неї тільки варт було жити. І чому б учора про то не подумати? У сто разів щасливішим був би! Втратив стільки радості в сумнівах і коливаннях!

Х х х

Між іншим, на диво, німб не тільки не гас, але і наче розгорявся з новою силою. Чи то їм тільки так здавалося, коли вони всміхалися одне одному...

А коли вони вже підходили до дому, Петро Васильович нахилив голову до Оксани і прошепотів, дивлячись їй в очі:

- Я теж тебе кохаю. Може, я не маю права, але так є. І у мене, напевно, теж найщасливіший день у житті. Інших мені і не треба.

- Треба, треба! – засміялася Оксана, відірвалася від Петра Васильовича і побігла в дім без нього.

Наздоганяти він не став. Пішов до себе до кімнати. Тепер йому вже багато чого було ясно. Нарешті той німб йому перестав заважати і змушувати постійно про себе думати. Петро Васильович наче раптом дізнався, навіщо живе. Більше того, йому навіть здавалося, що він знає, що тепер робити. У нього тепер не тільки німб, але і крила. Хоча, як він дізнався недавно, у Біблії про крила теж ніде нема, і то теж наче вигадка людська.

х х х

Звичайно ж, вони кохалися ще і ще, і було все важче щось приховувати від охорони, яка і так вже від першого разу, від тої ночі, коли Оксана так пізно вийшла з кімнати Петра Васильовича, здивувалася таким дивним стосункам святого і Оксани, хоча попервах відкидала будь-які “брудні” домисли. Навіть Олекса лише всміхався час від часу, коли бачив їх разом (а вони в ті дні зустрічалися дуже багато, Оксана навіть приходила подивитися на вправи Петра Васильовича в тренажерному залі). Зрештою, Олекса, мабуть, єдиний із тих, хто тихцем обговорювали таку поведінку, допускав і навіть схвалював десь всередині себе сексуальні стосунки. Йому підсвідомо хотілося насолити тій Наталі Іванівні. Йому хотілося, щоб були ті стосунки.

І все ж, коли пан Роман приїхав, доповісти довелося. Приховати таку річ, коли бачила майже вся охорона, було складно.

х х х

А панові Роману довелося пережити багато. Від наростання підозр (коли опитав усіх членів охорони), до жахливої люті, коли поговорив із донькою і та власне сама підтвердила всі підозри. Спочатку в хвилини, коли він залишався сам, йому навіть хотілося убити того святого і він подумки розробляв такий план. Можна не сумніватися, що за інших обставин він би так і зробив, бо стільки років беріг свою доньку, стільки старався і от тепер раптом сталося так, як зовсім не бажав. І то з ким!!! Наразі його стримувало тільки розуміння, що в таку хвилю, в уже розкрученій ситуації до виборів знайти святом зміну буде неможливо і така втрата буде означати крах усіх його планів. Завалиться ціла будівля, на яку було затрачено стільки зусиль і коштів, власне завалиться ціле майбутнє. Можливо, саме тому він і скреготів зубами, нервуючись від того, яку змію пригрів у себе на грудях. Та й на себе теж злився, бо ж значною мірою сам створив ту ситуацію. Чому не здогадався, що таки треба було якось сховати ту Оксану. Нащо так довго чекав на ту її власну партію і закоханість. От і попався на очі їй той святий.

Але поволі сльози Оксани, вмовляння пана Юрія, а також і спостереження за Петром Васильовичем, до якого він став після того дуже прискіпливо і в’їдливо приглядатися, дали своє. Річ у тому, що коли він спробував один на один поговорити із Петром Васильовичем, він раптом виявив, що бачить перед собою якусь цілком іншу людину. Він відмахувався від тої думки, але і не міг не відзначити про себе тих змін. (Зрозуміло, пан Роман і не досяг би в житті ніяких успіхів, якби не був досить гнучким.) Наприклад, у гарячці сварки він зі здивуванням відзначив, що підсміюватися над Петром Васильовичем тепер доведеться вже рідше, що він майже не знічується на його крики, а лише змовчує, щоб потім таки сказати своє, що у його поставі з’явилася якась невловима шляхетність, самоповага, яка змушувала рахуватися з собою. Так виходило, що то наче або та “святість” йому надала того, або кохання, в яке теж доведеться повірити. Животик зник завдяки вправам і бігові, тіло вирівнялося, зникла колишня легка сутулість, а головне в погляді з’явилася якась глибина. Не втеча в себе від страху і ніяковості, як бувало раніше, а саме глибина, яка виявлялася час від часу у певних висловах, на які він раніше уваги не звертав. А в тій розмові, наприклад, він сказав і то якось так спокійно, повагом, наче і не був колись підібраним мало не на вулиці замухришкою: