«Німб», уривок з роману

Тим часом життя само змушувало здійснювати експерименти. Не лише люди їх придумували, яким завжди хочеться щось такого, що заборонене, видається дуже досяжним, але потребує певних зусиль.

По-перше, розпочалася передвиборна кампанія. І Петро Васильович із “соратниками” (а довелося йому знайомитися із дуже багатьма людьми) їздив по країні, не раз бував у столиці, стояв не перед одним натовпом. В принципі, то нудно переказувати, бо ви всі не раз бачили такі мітинги і знаєте, яка вони відбуваються. Скажу лише таке. Із Петром Васильовичем таки відбувалися зміни. Все частіше йому вже надавали слово, і він все частіше говорив саме те, “що треба”. Тобто він починав твердо вірити, що може зробити те, що йому пропонувалося. Він бачив потреби людей і знав, що він прихильник людей, прихильник вирішення їх бід, здатний їм допомогти. Значить його німб щось, чи ні, не відігравало для нього вже особливої ролі, просто він був певен, що незалежно від того, чи значить, мусить щось робити, раз на нього так покладаються. Єдине тільки, що владності він так і не здобув. Кожен міг побачити неозброєним оком його скромність і стриманість. Хоча якраз це і додавало йому найбільше “харизматичності”, як висловлювався пан Юрій.

Він тепер майже ніколи не згадував уже Бога, але то йому і не було потрібно, всі бачили тепер, що Бог із нього світився. Особливо народ шаленів (і його вже не треба було деколи навіть накручувати), коли Петро Васильович здіймав над собою руки і вітав людей. Ні в кого так не виходило із його оточуючих, як вони не старалися.

Зате на Бога кивали всі до одного з його оточення. Їм для того було дано все...

Та й хіба могло бути інакше? Все вирішував німб.

х х х

Власне кажучи, цей кусник експеримента, в якому було задіяно тепер уже дуже багато людей, вдався. Хоча деякі діячі партій, без яких пан Роман не вбачав можливим перемогти, і які долучилися до кампанії, навіть деколи перебирали міру у своєму запопадливому проштовхуванні Петра Васильовича на пост. Адже кожен уже сподівався на свою частку від того Президентства. Ну, і це навіювало роздуми, що прийде час і доведеться знову боротися за свою першість. Уже не Петра Васильовича, а свою особисту.

А от щодо іншого кусника, то він був з іншого боку. Він прослідковувався від того часу, коли Наталя Іванівна з’їздила з дітьми в гори, але він наразі був невидимий. От не було там в горах Олекси, а треба було б. Бо ті інші оболтуси, яких послали охороняти дружину святого, тупо слідкували за одним – за чоловіками. А ворог на то і розраховував, і до неї підкотилася якраз інша особа, цілком, на перший погляд, невинна і незначуща, старша мало не зморшкувата пані. І затесалася в подруги. Саме вона поволі виявила в дружніх розмовах усі переживання і біди Наталі Іванівни, “перейнялася ними глибоко” і пообіцяла допомогти не тільки виплутатися, але і здобути у світі краще місце під сонцем. Тобто великі гроші, закордон і всяке інше. Бо вона “мала зв’язки” і, якщо дотримуватися секретності, могла вирішити дуже багато.

Наталя Іванівна після тої поїздки повернулася вже теж цілком інша. Частіше усміхалася і виконувати свої “материнські і подружні” обов’язки на людях їй було вже напрочуд легко. Звичайно, як жінка розумна, вона і не збиралася спочатку нічогісько домагатися від тої подруги. Подумайте самі. Якщо вдасться все, то вона стане, нехай і в рабських умовах, але дружиною першої особи в країні, а це неабищо. Поїздить по світі, побачить дипломатів. Може і справді випала Петрові щаслива лотерея, то чому б і їй нею не скористатися. А там далі побачимо. Може і справді допоможе їй та стара. Головне, що є перспектива з часом здихатися всіх тих задушливих обіймів олігархів і політиків із журналістами і пожити решту життя самостійно і щасливо. Десь на океанському бережку.

Але коли вона поволі з різних джерел дізналася, що у неї є конкурентка і то така солідна, Наталя Іванівна всерйоз замислилася. Знову ж таки будучи жінкою розумною... І тоді швидко згадалися секретні паролі тої пані, яка пропонувала допомогу. Треба було готувати грунт...

До того ж поки що від неї вимагалося небагато. Лише час від часу давати інформацію, що відбувається, деякі маршрути, якими вони мали рухатися, розпорядок дня. Зрідка і всього потрошки. Натомість вона відчувала, як уже почали капати на її особистий рахунок грошики у далекому банку, до якого вони тут не дотягнуться.

х х х