«Німб», уривок з роману

- Ну добре, не мала... Хочеш трошки вина? – зробив Петро Васильович другий крок до звільнення.

- Хочу, -- сказала Оксана, але не встала, а простягнула руку до келиха Петра Васильовича і допила те, що там було. – Класне...

х х х

Я не знаю, як вам переповісти те, що було далі. Не спрацювало навіть те, що Петро Васильович нагадав про можливе спостереження за кімнатою і що батькові може стати відома їх поведінка. Оксана відкрила йому таємницю, що ця кімната одна з небагатьох, які проглядають тільки зовні, а всередині нічого не встановлено...

Звичайно, ви собі подумаєте, що таки треба було б якось те все обгрунтувати психологічно. Чому то вони все ж так вирішили. Ну, і можна припустити, що справді в таких розповідях деталі обгрунтування мають сенс. Але, якщо придивитися, то ви самі побачите, що шлях до того майже в усіх однаковий. Надія на слова і віра в слова, щирість дії навмання, страх бути відкинутим і не так зрозумілим, а відтак гра назустріч і сприйняття гри як перших кроків. А далі цілковите відкидання гри і раптова свобода і віра, що так і має бути, і далі вже неприпустимість зради. Бо ніхто нікого не хотів ошукати. Все робилося отими малими кроками віри і невіри, поки все не змінилося незворотними вчинками, які треба було б або заперечити, або оправдати і сприйняти як справжні, повірити в них остаточно, утвердити себе в них.

В принципі, може саме такі шляхи кохання завжди? Проб, а потім врешті нескінченної віри і доведення справжності віри? Не має значення бачить хтось когось при собі святим і чи бажає набратися своєю любов’ю до нього тої святості... а чи просто сили...

Коротше, заснули вони таки поруч.

Але на ранок, коли Петро Васильович прокинувся, то Оксани вже не було. Більше того, першу радість від сонячного ранку, від приємної тривожності спогадів про вчорашнє йому перебило те, що в паніці і набагато ретельніше, ніж раніше, йому довелося знову прати простирадло. На ньому він виявив кров.

До того ж на початках у суміші переживань він раз у раз заглядав на себе у дзеркало і придивлявся, чи не пропав німб. Чи не з’явилося на ньому бодай якогось порушення, якоїсь темної плямки, розірваності.

Але ні, німб сяяв і далі.

х х х

А за сніданком Оксана так щасливо до нього посміхалася, що, зрештою, паніка в ньому остаточно вляглася. Підскочила вона іншим разом. Коли вони після сніданку прогулювалися на свіжому повітрі, дихаючи парою і продовжуючи вчорашню бесіду про ангелів, і коли Оксана раптом не витримала і посеред тої розмови на секунду, так, щоб то не було підозріло збоку, притулила до його плеча свою голову і зашепотіла:

- Я така щаслива сьогодні. Я така рада, що то ти! Відтепер я жінка і то був ти!... Я так тебе кохаю!

Вона до того ж стиснула руку Петрові Васильовичу, і його на кілька хвилин заціпило. Так то були не місячні?... Він спав із незайманою? Та ж навіть свою дружину він взяв уже не дівчиною! Невже це буває?

А далі цілий раптовий і швидкий потік свідомості за кілька секунд його мовчання, але який можна було б окреслити приблизно в таких словах: Вона мене кохає? Кохає?! О господи! Що тепер буде? Ну і діла! Може таки не треба було вчора то допускати? До пана Романа тепер точно дійде! Чому не стримався? Що тепер завариться? Яка каша? А з іншого боку, якого біса! Як же ж то було гарно! Воно ж не було від дурної хтивості і потурання захцянкам. Йому було добре з нею, він навіть почувався щасливим, забувшися на мить, де він і що з ним. Нащо той страх? Коли востаннє він чув, щоб хтось так зітхав у його обіймах? Так міцно і беззастережно притискав його до себе. І ж тепер цілком зрозуміло, що то не згасне так собі, що воно не пропаде, що Оксана не передумає, не заплаче від того, що зробила щось не так... Он яка вона щаслива. І йому то приємно! Вона йому віддалася не випадково, не за його німб. Вони просто зблизилися душами. Дві самотні душі у світі. Вона ж казала вчора такі слова... і то була правда, інакше б він не погодився на всю решту... Та й потім же ж як то було легко і без жодних сумнівів. Звичайно ж, то кохання.

Отож, незважаючи ні на що, Петро Васильович сам поволі почав собі посміхатися, стискати руку Оксані і відчувати до неї особливу ніжність. Та хай горить врешті синім полум’ям той німб, якщо все так! Та навіть і померти не шкода врешті! Це ж так гарно! Може, це нарешті, саме те, на що він чекав і не міг сподіватися в житті! Кохання. Так! Чому б і ні?