«Німб», уривок з роману

І малим, не відповідальним за чужі долі, чоловіком він себе усвідомлював, а разом з тим і кимсь дуже значним. Саме це було видно і з газет, і з телепрограм, і з розмов із паном Романом чи навіть кимсь іншим. Він шкірою відчував, що в реальності має маленьку перелякану душу, а разом з тим таку силу втручатися, з якою та душа раптом могла отримати безстрашність і свободу вирішувати. Постійне бажання скинути з себе все те, і навпаки несподівані пориви бути благодійником. Адже останнім часом все частіше і частіше до нього приходили зі скаргами, проханнями, розповідями про гірке життя. Він все більше дізнавався про те життя. Зрештою, перед ним падали навколішки, перед ним плакали, на нього сподівалися...

Поки що Петро Васильович не питав себе ні про що. І він поки що говорив головним чином про те, що думав, а вони йому вірили. Часто із полегкістю він відчував, що спілкуватися з ними не так уже і складно, як то він собі колись думав. Він не помічав, що проникався до людей все більшим жалем, а відтак набирався таки потреби їм допомагати хоча того йому якраз і не давали, постійно відволікаючи на інші завдання, на поїздки, інтерв’ю, прес-конференції, а допомогу відкладали на потім – казали, коли буде влада в руках, що тоді все буде можливим, аби тільки ту владу дістати. А ще він не помічав, що голос його все частіше твердий і впевнений. І тепер вже не тільки тому, що відчував за собою силу пана Романа і ще кількох політичних сил, про які раніше чув лише з телебачення, а ще й тому, що одного дня до нього таки мав прийти час, коли він зможе вирішувати...

х х х

Оксана прийшла до нього одного дня надвечір приблизно за тиждень перед святами, коли запланувався відпочинок для всіх. Навіть пан Роман махнув кудись на відпочинок за межі країни на кілька днів. Він пропонував те саме Оксані, але вона відмовилася, а він і не дуже засмутився, бо віз із собою коханку не надто старшу за свою Оксану. Ну, Оксана про то не знала, але і добре, що не знала. Зате вона собі запланувала інше.

Петро Васильович після тренажерів і душу сидів у кріслі, ковтав маленькими ковтками легке вино і читав. Так, читав. Причому цього разу не про себе і не про політику, і не про любов. Він читав про диявола, якого боявся, а тому з яким хотів ознайомитися. Книжка його заспокоювала, бо, власне, дивилася на диявола як на істоту вигадану, неіснуючу навіть у Біблії. Змій у раю на яблуньці – то не диявол, а всякі ангели, що з того неба попадали, якось так наче виходило, що і не існували як такі. Історії ті в Біблії відсутні і їх відтворюють з інших джерел. А до того ж, як виходило із того дослідження, диявол як такий (як щось неясне, як образ) з’явився у Біблії лише із появою християнства. Ще там виходило, що люди мусили собі придумати диявола з кількох причин, хоча він і вніс суперечності і сум’ятиці в віру. По-перше, диявол “обіляв” бога. Бог залишався завжди добрим, а диявол вирішував за нього всі недобрі питання, де треба було застосувати жорстокість (хоча у старому заповіті якраз навпаки саме Господь виявляє справжню жорстокість). По-друге, люди собі через наявність диявола часто знаходили оправдання – саме він був причиною їхнього вчиненого зла, а не вони самі. Ну і т.д. там багато ще було всякого щодо вигаданості диявола. А от щодо суперечностей у вірі, які приніс із собою диявол, то там говорилося, що із його існуванням так виходить, що бог або проти диявола безсилий, раз дає йому існувати стільки часу, принаймні він йому рівний, або ж він йому вигідний. І один і другий висновки кидають тінь на віру. Бо тоді Бог не виступає як всесильна і праведна сутність, а як щось таке не до кінця повноцінне.

Цю книжку йому якраз і принесла Оксана. Вона найчастіше вислуховувала його теревені про святість, і з нею він час від часу говорив на такі теми. Небагато у них було розмов, нечасто вони траплялися, але бували. І то були розмови, коли Петро Васильович почувався найвільніше. Більше ні з ким тут він не міг бути достатньо відкритим та ще й говорити саме на такі теми. Так чи інакше такі розмови були для нього на ті часи найінтимнішими.

Надворі стояла весна, але ще рання і досить прохолодна, тому у каміні палахкотів вогонь.

Коли зайшла Оксана, Петро Васильович здивувався, бо думав, що він у будинку мало не сам, окрім охорони. (До речі, той будинок скоріше нагадував би нам замок із багатьма кімнатами, коли в одному кінці могла гриміти важка рок-музика, а в іншому ніхто про то і не знав, і Оксана якраз мешкала в тому віддаленому від Петра Васильовича крилі, може навіть таку музику і слухала...) Річ у тому, що Петро Васильович, коли його спиталися про відпочинок, якраз дуже попросив саме того – усамітнення і тиші. Навіть його дітей і дружину відправили кудись у гори, як йому сповістили. А відпочинок влаштували перед святами, бо для них усіх ті свята насправді мали бути початком роботи, чергової кампанії для журналістів – “родинні свята разом”, а далі вже і активний перехід до передвиборної кампанії. Мабуть, саме тому і охорона майже не траплялася йому на очі. Хіба що Олекса, якого залишили всупереч його бажанням (він хотів супроводжувати Наталю Іванівну), керувати охороною обійстя, на якусь хвилину зайшов до залу, і вони обмінялися кількома репліками.