«П’ять життiв, прозоскайп», роман

 Я стала чути через стіни. А він останнім часом не вилізає від сусіда. Треба буде, до речі, того сусіда роздивитися. Баритон. А в баритоні – не панок, а пан. Професор… Мало що заперечує, але запереченнями копає. Данило те саме: захоплюється і кричить. Отоді я й смакую: «Гармонія облудна! Ви все ще в нашій мові не обжилися? Брехлива – не те, бо бреше виключно вона. А облудна для мене. Це уточнили і йдемо далі». Незрідка це «далі» заводить в нетрі, але досить часто – з нетрів виводить. Дивовижного розуму хлопчина. Ма…Ма… Мачете. Я по телевізору бачила: мах –  і перепони нема. Треба буде йому сказати – перепона так само змістовна. Так можна повирубувати чи постинати, що треба й не треба. Все, що прижилося, живе. А йому, бач, кортить тільки кінчати. Я не про дурне… От знову. Ніби чую… Відлуння чутого. «Природа, якою ви нехтуєте… хитра. Вона ніби вже відбулася. Як чортизна-де і ви: відбулися і похропуєте. Переконаний – без землі, але з поприховуваними на всяк випадок з неї пробами. Це сік молочаю, це стиглий каштан, це сушений глід». Мені, як і тому професорові, ставало нудно. Щораз одне і теж. І раптом: «Чого, гадаєте, океан бунтує? Бо ви, науковці, його змоделювали і переконані, що спізнали. І залишили його нам, ще не навченим здоювати з живого довкілля  всілякі спеції, формули, висновки. А який у океана висновок? Світ безмірний. Щедрий. Непрактичний».
Діоніс, як бог, не знав і тисячної долі того, що знає Данило. Народжений від смертної, він переймався найперше живим життям.  Мистецтво – спадок його, а не спадок Аполлона. Більше нічого казати не буду, хоч коли пишу, чую, як він дихає. А оті, що мене отут слухають, про його в собі існування навіть не здогадуються. Проте ціпеніють. 
Щораз більше чуюся після гри випитою. Колись раділа вилюбленості, зараз  – випитості.
Євгенія  перемацала наосліп клавіші й натисла на той з них, що відкривав душевну її безодню. Початковий крок Скорикового ходу по горах мовчання, над горами мовчання, над упізнаними Карпатами –  до Карпат всевічних. Акорд у тисячний раз з’єднав квартиру з дорогою до Бога. А її виконавство – з готовністю на тій дорозі померти. Заради з нею злиття. Аби мільйони ніг потім йшли по тобі далі. 
Без Шопена цієї перлини не з’явилося б. А без неї –  Шопена; майбутнє є завше живим минулим. Інакше не було б безперервності лету. Від книжки до книжки, від теми до теми, від майстра до майстра.
Я – грішна. Як усі до мене і після мене. Я – людина. І я – сум. За людиною.  Яка була. Чи буде? І є. У цім сумові…
Дякую, Мирославе. Знаєш, як вже назвалася наступна моя книжка? «Мелодія». Назва робоча. А ми хто? Теж робочі означення неозначуваного – життя…