«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Знаєш, що?
- Що?
- Нічого.
Ліза притисла дитину до грудей і рішуче рушила стежкою всіх молодих матерів – через власне  серце до себе малої. Вона справді росла без ляльок. Поки не взяла до рук голку з ниткою і почала обшивати загорнуті в порізане старе шмаття дерев’яки. Більші, менші, зовсім тонкі. Виходили тітки, дівчата, дівчатка. Уявні, але справжні. Батько накупив їй ліжечок, столів, стільчиків, і років до дванадцяти вона не потребувала нікого. Потім її забрав двір. А щоліта – село, де в неї було все: гарно поскручувані стрічки, вінок, кілька спідничок, плахта, бабині сукенки на виріст. Одягати це все вона не одягала – то ж старовина, а зараз одягне. Не себе – Мар’янку.  
Порозкладувані на траві багатства з її особистого мішка сотворили чудо: пропав Київ, пропав Данило, не стало безправного докінецьлітнього безгрішшя. Садок виповнився святковим ляскотом. Заскреготала і зашипіла сойка. З-понад сонця стали падати ластівки Найдовше мовчали індики, але коли побачили червоне, заґелґотали і вони. Качки їм безсоромно підтакували, проте сьогодні це не злило. 
- Де ти взяла те чудо?
Мар’янка в корсеточці і доземній чорній спідниці більше скидалася на опудало, проте не для баби, яка присіла біля неї, спробувала хоч трохи спідничку завузити, але не вийшло. Тоді вона роздягнула дівча і обкрутила його запаскою. Потім – крайкою.  Блузку, яку баба після цього  винесла, Ліза побачила вперше. Полотняна, зі скупою вишивкою. Запаска і крайка полетіли на траву і після підгонки блузки обвили дівоче тільце знову.
- Тепер те, що треба.
- Для кого треба? Кричу, вже захрипла од крику. А вони бавляться.
Жінка, що з’явилася з городу, була ще лютішою за індиків. Ліза з бабою   відступилися від Мар’янки, а жінка – підступилася. Осмикнула щось на правнучці, подумала, і скомандувала:
- Давай вінок!.. Завеликий. Сидіть, я принесу свій.
Повернулася вона не сама – з сином. Сіроштанним, білосяйним, з двома на худющій шиї телескопами.  
- Он ми які! – Чоловік вклонився сусідам, глянув на сонце і запропонував:  – Давайте всі разом. Без  мене,  я своє надолужу… Оце в мене така онука! Хто б міг подумати. Як же тебе звати?
- Мар’яна.
- То якась інша Мар’яна. Моя – гарна, а ця – божественна.
Лізу найбільше здивували не сусідські настрої, а число зроблених чоловіком кадрів. За секунду більше десятка. Наостанок її змусили присісти, потім стати біля Мар’яни, потім взяти Мар’яну на руки. Жінки про щось тим часом перемовилися і пішли до хати.
- Надовго до нас?