«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- До кінця літа. – Ліза продовжувала  голубити Мар’янину голову, а сама Мар’яна – ніжитися в ласкавому теплі її ніг.
 - Я тебе востаннє бачив десь такою самою. Батько живий?
- Живе… – Ліза спохопилася. – Вже капітан.
- Я старший за нього. Парубкували разом. Недовго… Вчишся?
- В школі.
- Щось чув. Не дівка, а писанка. Так казала мати. Вона не зла.
- Хіба я щось кажу?
- Думаєш… Я піду.  Мар’яно, тобі ця тьотя подобається?
- Вона не тьотя.
- Як скажеш. Увечері… Короче, проси її в гості. Я чого тільки не понавозив. Мамі  сьогодні дев’яносто.
Мар’яна подивилася через лоба на Лізу – як? 
Так… День великий, життя велике.
 Побачимо.
Мала погодилася. Ми ж уже подруги?
Таке питаєш. Одягнемося українками… 
Обмита сльозою думка змусила навіть усміхнутися. Одягнемося, а що? Не йти ж в шортах.
ХХІІ
Рояль сьогодні знову набичився. Богумил давно вже не слухав заковтуваних тим страшилищем дисків, хоч мав би здогадуватися, що взята «Мелодією» планка для кількох величезних  сумок з музичною класикою зависока. Сам він Скориком не марив, сусідка про духовні  піки і звори карпатського навіву теж забула, а Космос, видно, переситився виключно печаллю. А бравурний чи трагедійний бадьор (трагедія – то напнута виворотка здертого з душі болю) не ніс за межі ноосфери жодного змісту. Життя болить живим. Все забуваю –  органічно живим. Чи тілесно. Чи духовно. Те саме Краса. Струни колись робили з жил. Та й досі роблять. Мучене смичком життя витончило страждання до максимуму. Підозрюю – страждання не виконавця, а страждання скрипки… Ну й тривоженого нею спокою. Пробудишся і стогнеш вже від одного того, що пробудився, а тебе ще катують всілякими атональностями, вереском і ляскотом духових, замогильними низами струнних… Хай йому біс. Галактикам не слід обмінюватися процесом здобуття того чи того досвіду, досить самого досвіду. Скільки знаю – з духом цяцькалися і цяцькаються з надією на його цивілізаційну беззатратність. А чому обов’язково цивілізаційну? І чому не, вибачаюся, матеріальну? Мегалітні витребеньки на всяк випадок нагадали: матерія не важить, не застить, нічого не псує. Бавтеся, якщо більше нічого  не вмієте. А вмієте – покажіть, що? Поки що тільки доосутнювати світ музикою…
Якого біса?!! Богумил нечутно підійшов до дверей, відсканував коридорну за ними тишу і зрозумів: Данило за ними не сам. Кепсько – ще півгодини, і він таки дістався б до відповіді, що робити далі? Анігіляція – пусте: вигулькну десь чимось знову. Що робити з улитим в нього земним життям?
- Вітаю, і ґратулюю. Це пан Борис. Борис Васильович. Як і ви – мистецтвознавець. Ще не професор. Але – мріє.
- Можу допомогти.
- Чим і в чому?
- Стати професором. Клич хлопців і через два дні гуляємо. З нагоди вручення диплома доктора яких, пробачте, наук?
- Кінознавчих.