«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Зупиніться!
- І що це змінить? Ви залишитеся, а я здимію. Як невдалий резон. Не зліться. Ви прекрасна. У непрекрасному світі. Щоб не псувати вам день, піду я. Ви ж саме це збираєтеся зробити.
- Вже ні. Побувала в героях і досить. Падала на коліна, цілувала клавіші…
- Не смійте! Боги не рефлексують. Вони не жорстокі, а просто байдужі. І не самокритичні. Ergo – ви просто людина. І дуже гарна жінка.
- Рятуйте! Я – музикант!
- Бодай музикант. Бодай письменник… Хіба саме це тішить? Тішить Ліза, що дарує нам нас.
- Дайте передихнути. Я все не запам’ятаю.
Євгенія відійшла і сіла на диван, звела очі на стелю і продовжила щось безгучно повторювати. 
Ніхто їй не заважав. Хіба Ліза, що саме у цю мить стріпувала, перед тим як повісити його сушитися,  ношеним платтям. І посилала їй з Данилом привіт. Надто солений. Але не смертодійний.
 ХХІІІ
Самому знати, що ти дурний, – ще так-сяк. Знати це разом з  кимось – неприємно. А з цілим кагалом – всього потроху: паскудно, встидно, образливо. І – спекотно. Середину полизує вогонь, голову пропікає сонце… Купайся не купайся – підпливаєш потом. При кожній думці про малу. Данилові здавалося – всі її засуджують. А він гейби прикриває: крутять не що-небудь – роман. То хоч би  Євгенією не козиряв. Перед ким  – не важливо: він йде до неї і виходить від неї завжди героєм. А поводиться, як падлюка.  Спершу думав – мати-одиначка. Так здалося. В усьому зневірена, підкреслено охайна. Коли викликала його вдруге, обминав її в туалеті і на кухні, як жертву. І раптом  стріча поглядами. У неї – з цілим відром сміху, на нього вилитим без пояснень, без вибачень. Мовляв – не стрималася. Він, зрозуміло, підіграв, щоб все виглядало по-людськи. Шарпнув на себе, роздягнув, а його роздягала вона. Перший раз – без прибамбасів. Але тільки перший… Сьогодні попрощаюся. Якщо прийме.
Сергій лише зараз зауважив, що лежить там саме, де любила стелитися мала – метрів за п’ять від води, серед  старших жінок і чоловіцтва без ознак  віку. Cтаранно виголені,  з деснами в лякаюче білих протезах, вони зродили згадку про  хлопців-мутантів з обслуги Богумила. Останнім часом ті десь надовго пропадають. Разом з машиною. Позабирали суперові  датчики. «Перебазовуються»,  – обронив почужілий професор, тим сами натякнувши, що й він може зникнути. Прикро. Непоганий дядько. Коли приймав гостей, нічим не відрізнявся від підозріло спокійного шефа. Тоді хто з них прибулець? Ця казочка про космічний чи позаземний розум мала б якісь підстави, якби йшлося саме про розум, а не гроші, шо на порожньому місці ніколи не з’являються. Ніколи.
Данило стулив вії і побачив свій стенд з іронічно усміхненою біля нього командою мутантів. Мають не життя, а розвагу. Не працювати не можуть, але й працюють лише доти, доки не навчаться чомусь новому. Єдине, що дивує, – не заради багатства. Здається, вони про нього нічого не знають. Богумил теж: коли Борис з Євгенією (принюхалися одне до одного за раз) пішли, поцікавився: «Хто він насправді?»  –  «Я ж натякав – мільйонер. Чи мільярдер». – «Нащо?»