«П’ять життiв, прозоскайп», роман

 
- Вибирайте мову, країну. Або я виберу сам. Що ще?
- Я вас вже десь бачив.
- І я вас.
Старші чоловіки постояли погляд у погляд чи й не цілу хвилину… Потім  унісонно  всміхнулися     і трусонули правицями.
 Данило потер вдоволено руки.
- Завтра відкриваємо домашній кінозал. Я вже вмовив пані Євгенію… Вашу, пане Богумиле, музу, зробити нам честь… То часом не вона?
Данило мав на увазі чіткий у стіну стук, який про щось попереджав. Чи нагадував.
   
 Данила це  обпекло, але Богумил його виручив: кількома  гупами в стіну повідомив, що зауваження сусідки взяте до уваги і вони мовкнуть. Опісля чоловіки прокралися на кухню.
- То вернемося до ваших баранів.
- Чому тільки наших? Чи ви маєте на увазі шашлики?
- Не знаю, про що ти. Що, до речі, наливати?
Данило з Борисом Васильовичом запитали про те саме один в одного з певною розгубою: вчора, після пробного прогону «Суничної галяви» Бергмана, вони, м’яко кажучи, надралися і домовилися пити тільки каву. Крім того їм  треба було знати, що пан Богумил їсть як виключно професор, бо після заспівного кіносеансу жіноцтво планує накрити стіл. Але спершу треба переконатися, чи інопланетянин на їхню імпрезу прийде? Пані Євгенія, для прикладу, замовила борщ, якого варити не вміє, а любити любить. І стерлядь. З горошком.
- Ми вчора…
- Та бачу, що вчора. Але нині то нині. У мене теж з’явилася голова. Тобто – болить… Це мені здалося, чи справді хтось дзвонить?
- Справді. – Данило знову почервонів, бо, коли вони запрошували на імпрезу Євгенію (як даму – першою), він  дав слово, що нарешті познайомить її з професором. Причому – негайно. Але чому негайно, не запитав.
- До нас… Не так – нам робить честь… Стоп – це ж перша в цій хаті жінка. Якщо мене не мають за ідіота. Богумиле Самійловичу, я ідіот чи не ідіот?
- Повний. Але з пані Євгенією я знайомий лише через стіну. Від учора. Вона постукала і гукнула: «Ще!»  Мій рояль невідомо чому щось промурмотів, на щось пожалівся і музично зітхнув. Всією серединою. Я це бачив, бо копався в його приставці. Більше нічого не скажу, бо ти не зрозумієш. А пані Євгенія не стане перепитувати. Щоб ви з мене не сміялися. – Богумил перевів очі на гостю. – Я щасливий вас нарешті бачити. Не лише вухами.
- І я. – Євгенія жадібно озирала кухню, опісля відступила назад до зали і, сковтнувши хвилювання, хрипкувато поспитала:  –   Ви дозволите?
Не чекаючи на відповідь, жінка з напівприсідом тернулася до чорної сідачки концертного крісла, із завченою точністю на неї впала і пустила до очей клавіатуру. Опісля знеможено обезволилася, напружилася… І ніхто не вловив, коли заграла.  Звуки прийшли звідкілясь самі. Поодинці, на пару, знову поодинці… густим і неймовірно печальним акордом. Рокіт і краплі      давно зужитого щастя обіцяли стати знову дощем, але не ставали. Рояль наливався тугою, тужною силою, розбудженим болем, пропальпованим  без втрати жодного з супутних наскрізній темі мелізмів, багато з яких  видобувалися чи видобулися вперше… На самому денці запалої тиші схлипнула ще одна нота, ще… Після чого Євгенія відсунулася від рояля і впала на коліна. Щоб поцілувати всі до одного клавіші.  
Ні на кого не дивлячись,  вона урешті-решт зірвалася і побігла до дверей, але Борис Васильович схитнувся і  теж впав позад неї на коліна.
- Не треба.
- Чого не треба?
- Нас кидати.