«Полювання на тура»

 

      - Заходьте.

      Ганна Обережно переступила через поріг невеличкої кімнати для побачень. Після яскравого сонця, що розкошувало в обіймах бабиного літа, кімната видалася дівчині темною. «Як у труні», - подумалося мимохіть. Вона аж відсахнулася назад до дверей, що причинили за нею конвоїри, але, оговтавшись, згадала, чого прийшла, і повернулася. О, як же вона мріяла про це їхнє побачення! Яким бажаним було воно для Ганни, що ось уже кілька тижнів не бачила коханого. Їй так хотілося обійняти Юрія, пригорнутися до його широких дужих грудей, почути його могутній, але такий заспокійливий голос: «Стужилася, Турице, за своїм Туром?». Але хіба такою уявляла дівчина їхню зустріч? 

      Юрій стояв спиною до дверей, схилившись до загратованої, заляпаної брудною сірою фарбою, шибки, що крізь неї до задушливої кімнатки кволо пробивалося наполегливе жовтневе сонце. Здавалося, чоловік задумався, а чи задрімав, натомлений важкими думками. Ганна розгублено спинилася посеред кімнати, чекаючи, коли коханий обернеться і, нарешті, побачить її. Проте Тур і не збирався озиратися, затято впираючись чолом у поіржавілі грати. А що коли він так і стоятиме, незворушно і холодно, ніби закам’янілий? А раптом він знепритомнів, чи може, навіть помер? Тоді наполохана украй  дівчина наважилася погукати арештанта:

      - Коханий мій, зглянься на мене! То я – твоя Туриця!

      Чоловік аж здригнувся і рвучко обернувся назад. Обоє скрикнувши від почуттів, що заполонили їхні молоді серця, кинулися в обійми одне одного. Але тепер вже не Ганна, а Юрій, що від утоми та безсоння ледь тримався на ногах, припав до своєї огрядної Туриці, яка спрагло цілувала його змарніле лице.

      - Ганзю моя, як ти сюди дісталася? – шепотів він зачудовано і сполохано водночас.      

       - Лихі чаклуни замкнули мого Тура у вежу зі слонової кістки. Не випускають його на волю і нікого не пускають до нього. Але хіба Ганзю злякаєш чорними чарами? – раділа дівчина.

       - Моя сміливице! – захоплювався арештант. 

       - Мій Туре!

      Несподівано Ганна ніби прокинулася. До її затуманеної довгожданим щастям свідомості нарешті боляче врізалася ота моторошна реальність, що оточувала їх: невеличка напівтемна кімнатка у надрах сізо, куди не відомо за що і незнамо на скільки заплаторили її чоловіка, іржаві грати на більмуватому вікні, і сам Юрій змарнілий, вимучений, блідий, як смерть. Вона побачила синці на коханому вилицюватому обличчі, відчула наскільки охляв її Тур, і важка туга охопила її молоду розгублену душу:

      - Юрчику мій, що ж вони зробили з тобою? Завіщо? – затужила вона тихо, самими вустами,  як уві сні.      

       - Не плач, Ганзю, не плач, - втішав він дружину. – Видно, така вже моя туряча доля. 

       - Але що ж їм треба від нас? – не розуміла вона.

       - Аби тури мовчали, як покірні воли, яких можна і в ярмо запрягти, і батогом по спині відшмагати.

       - А що ж з нами далі буде? – наполохано притулилася до чоловіка.

      Він мовчав, важко і приречено. Ганна відчула ту приреченість і знову затужила, ніби оплакуючи свого Тура.

      - Не приходь більше, чуєш? – сказав нарешті Юрій. – Не привертай до себе уваги. Якщо народиться донька, назвеш Ольгою, як княгиню, щоб Турова дочка князювала на вільній Вкраїні.

       - А коли буде син?

       - Сина назвеш Максимом, як Залізняка, щоб вибив з нашої землі усю нечесть.

      Невзмозі більше стримувати своє горе, Ганна затужила уголос, моторошно і дико, наче самиця, що тужить за своїм виводком:

      - Юрчику мій, не зізнавайся ні в чому! Скажи їм, що нічого не знаєш, що тебе оббрехали, задурили тобі голову. Скажи, що тебе підпоїли, ошукали…  

      Юрій м’яко відтрутив кохану і, лагідно узявши її за підборіддя, мовби дитинча, пильно поглянув у вічі:

      - Ганзю моя, ти ж знаєш, я ніколи того не зроблю, - сказав твердо. – Я не зможу жити зрадником і стукачем.

       - А я? А як же без тебе я? – спитала докірливо.

       - А тобі треба жити… за двох.

      Він знову пригорнув її до себе і тихо, майже пошепки, продекламував: 

 

Осінь пахне у дворищах тихих,

  загусає солодким вином.

  Ще немає розхристаних віхол.

  Сонце шаблі сховало до піхов.

  Осінь пахне у дворищах тихих,

  поцілунком торкає чоло. 

 

  Я її стережуся свідомо,

  в позолоту ховаю страхи.

  Може, краще посидіти вдома?

  І не варт відкривати нікому…

  Я її стережуся свідомо

  і замолюю літні гріхи… 

 

     Григорій Княжук суворо поглянув на сина і насупив волохаті брови:

      - Сашо, ти хоча б розумієш, що говориш?

      Княжук молодший підняв на батька спокійні  світло-карі очі:

      - Звичайно. Я говорю про людей. Хіба наша комуністична партія не повинна захищати свій народ? 

      Секретар райкому налив собі склянку води і одним духом висушив її. Він не любив подібні розмови у своєму домі. Взагалі, Княжук старший намагався уникати подібних філософських роздумів. Ось уже біля 30 років він вірою і правдою служив партії і ніколи не обговорював жодного наказу чи інструкції, суворо караючи тих, хто наважувався піддавати їх сумнівам. Ніколи раніше у його домашньому кабінеті не обговорювали жодного рішення зверху, жодної інструкції чи наказу. А тут маєш! Найбільше Григорія дратувало те, що саме його син, його Сашко, якого вони з дружиною виховували у найкращих комуністичних традиціях порушував нині беззаперечні питання, підриваючи правильність батьківських суджень. І все це через неї, Світлану! Йому одразу не сподобалася синова обраниця. Занадто вже дівчина була простою і бездоганною. Ну просто тобі янгол! Лідія, Сашкова мати, усе не могла нарадуватися невісткою:

      - Така гарненька, симпатична, а головне, з народу! Сирота, а бач – навчається на лікаря! Інтелігентна і проста, без різних тобі коників чи витребеньок. Якраз така дружина і потрібна інженерові-атомнику – хазяйновита і сумирна. Скарб та й годі!

      Григорій на те мовчав, уважно, як затятий мисливець, пильнуючи за Світланою. Він-бо відчував: за її легкою вдачею криється якась таємнича, незбагненна йому, неприборкана сила.

      - Стережися свого тестя, дитинко, - попереджала передбачлива Ведушка. – Чорна душа у нього, і діла його страшні.    

      Світлана і сама знічувалася щоразу, попадаючи у поле зору жовто-карих хижацьких очей Княжука старшого. 

      - Боюсь я твого батька, Сашо, - зізналася якось молода дружина. – Як погляне на мене – усе в душі заклякає.

       - Не вигадуй люба, - відсміювався чоловік. – То усе чорнобильські казки, що їх розповідає тобі тітка Ведушка. По-менше ти б ходила до неї.

      На тому і замовкали, переводячи розмову на щось інше. Проте, страх перед тестем бридкою гадюкою заповзав усе глибше до Світланчиної душі. А тут іще і Ганна нагодинилася! ЇЇ чоловіка Юрія Тура та ще кількох молодих митців звинувачували у підриві народного спокою з метою організувати державний переворот у Києві. 

      - І це через те, що необачні хлопці читали на Хрищатику вірші українською мовою! – бідкалася сердега. – Тільки ти, світланко, можеш порятувати мого Тура. Замов за нього слово перед тестем. Він же у тебе всесильний!

      Всесильний і страшний. Усю дорогу до Конча-Заспи Світлана тремтіла, уявляючи, як говоритиме з Княжуком старшим. Тоді вона так і не наважилася звернутися до тестя. Проте, Ганнине прохання болісно засіло їй у думці. Дівчина мучилася щодня, силуючись або поговорити з родичем, або забути про вагітну подругу. Зрештою, вона наважилася попросити чоловіка, аби той замовив перед батьком слово за необачного Тура.

      - Він просто не знав, що так робити не можна, - вмовляла себе і чоловіка довірлива поліщучка. – Хіба він думав, що так станеться? Хіба бажав лиха нашій радянській батьківщині? 

      Батьківщина ж в особі Княжука старшого вважала інакше:

      - Сину, ти просиш мене звільнити небезпечного злочинця, ворога партії, - сичав Григорій, марно намагаючись потамувати гнів. – Юрій Тур та його поплічники чітко спланували переворот, який нам ледь вдалося придушити. Як свідомий комуніст і передовик комуністичної праці,  Ви, тов.. Княжук, мали б бути більш обачним у своїх міркуваннях і просьбах! 

      Він закінчив на високій ноті, урочисто і загрозливо.

      - Але ж вони просто читали вірші, - не здавався Сашко.

       - Розмову скінчено! – гаркнув  секретар райкому.

       Він гнівно грюкнув  п’ястуком по столу так, що аж підскочила кришталева склянка. Сашко хотів був ще щось сказати, але раптом у кабінеті пролунав гучний телефонний дзвінок. Григорій автоматично  зняв слухавку.

      - Товариш Княжук? – почулося на тому кінці.

       - Біля апарату, - озвався той, упізнавши знайомий голос.

       - Полковник Кіт хвилює.

       - Слухаю тебе, Іване.

       Григорій знав: цей дзвінок не віщує нічого доброго. Жестом він звелів синові залишити кабінет. Змушений здатися, Сашко вийшов, щільно причинивши за собою двері.   

      Іван Кіт, полковник КДБ телефонував дуже рідко, як то кажуть, в особливих випадках, і щоразу його дзвінок (виключно на домашній телефон) означав тільки одне – на Княжука чатують великі неприємності. Не те щоб Григорій боявся того невеличкого, майже лисого чоловічка з маленькими метушливими очицями, які він мружив по-котячому лукаво, підмічаючи найнезначніші деталі. Зовсім ні! Та й з чого б це йому, першому секретареві райкому партії боятися? Адже це він, і юрми таких, як він, являли собою честь і совість радянського народу, а вірні пси назразок полковника, були поставлені задля оборони їхнього-таки миру і спокою. Власне, щодо оборони, то у цьому Іванові Коту не було рівних. Ось уже з добрий десяток літ він сумлінно і  ретельно обороняв родину княжуків. І все це завдяки їй, Лідії.

      Ще зі школи Іван Кіт був закоханий у вродливу, пишнокосу русявку Лідію, яка замість нього обрала кремезного, на кілька років старшого за неї Григорія Княжука. Довідавшись про їхнє весілля, розчавлений парубок зник на кілька років, а потім раптом знову випірнув у званні капітана КДБ. Спочатку Лідія, у ту мить вже мати і дружина перспективного чиновника, комуніста поважного члена партії тов.. Княжука не на жарт сполошилася.                          

      - Івасику, то ти не будеш нам мститися? – спитала вона злякано, притискаючи до грудей єдиного синочка, коли Іван уперше з’явився на порозі їхньої новенької квартири.

      Кіт довго мовчав. Він повільно пройшовся усіма кімнатами, уважно розглядаючи усе довкола.

      - То ти кохаєш його? – спитав зненацька, затримавшись перед їхнім весільним портретом.       

      -Так, - кивнула ствердно.

       - А що ж у ньому є такого, чого немає у мені? – спалахнув дратівливо.

       - Не питай, - сором’язливо зашарілася Лідія.

      Вона стала ще гарнішою. Усе пасувало їй: і зачіска, і вбрання, і навіть дитинча, яке міцно притискала до пишних грудей.

      - А як би погукав тебе зараз, пішла б за мене? – не здавався закоханий.

       - Як можна, Івасику, у нас же синочок росте!

      - А й справді, схаменувся капітан. Ну гаразд, не чіпатиму ні тебе, ані твого Княжука. Розвернувся на підборах і рвучко пішов геть. Лише у дверях зупинився і, обернувшись назад, кинув недвозначно:

      - Пам’ятай, я завжди поряд і завжди спостерігаю за тобою. І я нікому не дозволю тебе ображати, чуєш?

      Лідія почула і запам’ятала. Ще довго вона схоплювалася уночі, нервово прислухаючись до лякливої сутені. А потім зненацька сталася біда – Григорія заарештували. І жінка таки наважилася – сама прийшла до майора Кота.

      Він ніби ждав на неї. Сидів на підвіконні у великому кабінеті і курив цигарку. 

      - Івасику, що хочеш зроблю, тільки порятуй мого Григорія, - тихо сказала Лідія, ховаючи заплакані очі.

       - Мені від тебе нічого не треба.

      Він був спокійний і холодний, як ніколи. Зверхньо дивився на вродливе жіноче обличчя крізь хмари сивого тютюнового диму, яким захлиналася довгождана гостя. Майже нічого, крім… Але так і не наважився вимовити свою забаганку – потонув у бездонних карих очах. Григорія відпустили, і відтоді уразі лиха чи небезпеки у будинку Княжуків обов’язково лунав телефоний дзвінок.

      - Той Іван Кіт, наче ворон, завжди віщує біду, - сердився чоловік.

     Лідія ж тільки мовчала, подумки дякуючи шкільному товаришеві.

      Ось і цього разу, почувши у слухавці знайомий  голос, що майже по-котячому тихенько муркотів до нього, Княжук зрозумів: розмова буде не з приємних.

      - Ну, то як, Григорію Семеновичу, поживають Ваші «українці»? – поцікавився в’їдливий Кіт.

       -  Що Ви маєте на увазі? – занервував перший секретар.

      Він не любив, коли йому задавали незручні багатозначні питання.

      - А те і маю, товаришу Князюк, - усе у тому ж тоні провадив далі полковник. – Зверху цікавляться, Коли Ви нарешті наведете порядок у Києві та покараєте хуліганів?

       - У місті тихо. Порушників порядку вже заарештовано. Ведеться слідство, - звітував посадовець удавано рівним тоном.

       - Григорію Семеновичу, гадаю, Ви розумієте, що таких зухвалих злочинців, як оті завзяті націоналісти, необхідно покарати за найсуворішими законами, аби нікому більше не кортіло зазіхати на спокій українського радянського народу. Ато порозводили усіляких там дисидентів і свободолюбів. Ви ще ініціюйте їм самвидав абощо.

      Він засміявся якось гидко і принизливо. Потім, урвавши сам себе, продовжив діловито:

      - Нагорі радять навести порядок протягом тижня. Тож покваптеся, товаришу перший секретар.

       - Ясно, - сухо сказав Княжук і поклав слухавку. 

 

 

       Ганна  народжувала важко, ніби силоміць виштовхувала з себе цілий світ, який ще донедавна був частиною її самої, а тепер ось мав був відділитися від матері, стати окремим життям.  Жінка не плакала. Безсило лежала на грубій лаві і стогнала безкінечно і моторошно.

      - Доки ще їй мучитися? – допитувалася Світлана радше в самої себе, адже розуміла: ніхто не знає відповіді.

      - Вона сильна і молода, - втішала дівчину Ведушка. – Пологи – то завжди боляче. Так має бути.

       - Але чому? – Світлана кусала губи, щоб не заплакати.

       - Того не знає ніхто, - зітхала  господиня приземкуватої хатини на березі древньої Прип’яті. – Відомо тільки, що нове життя завжди народжується у муках. 

      На світанку третього дня Ганна нарешті народила сина. Виснажена, але щаслива притискала маля до грудей, шепочучи:

      - Бач, Юрчику, я таки виповнила твій заповіт – народила тобі туреня.

      Маленьке червоношкіре хлоп’я ледь покректувало, відчуваючи материнське тепло.

      - Як назвеш сина? – спитала Світлана, турботливо поправляючи ковдру породіллю.

      Подруга задумливо дивилася на кволі промінчики вранішнього зимового сонця, що наполегливо пробивалися до затишної хатинки крізь затулені вишиваними рушниками шибки. Колись, у минулому житті, сповненому щастям і любов’ю, вона вже бачила такі ж криваві плями на підлозі їхньої з чоловіком кімнати. Щоправда, тоді не гула у димарі пронизлива хуга, було ще тепло і не вірилося, що життя, таке повноводе і захопливе, може обернутися на зашкарублу під кригою прип’ять. У тих кволих променях вона бачила свого коханого Тура: красиве вилицювате обличчя, високе уперте чоло, завжди зосереджені, ніби перед пострілом, брови. Він поцілував дружину у чоло і ступив до дверей, у вранішнню сутінь, найпідлішу і найогиднішу, бо вона має нахабність існувати у мить, коли народжується сонце! Там, Ганна майже не бачила, але гостро, як загнана звірина, відчувала це, ворушилося їхнє лихо. Юрій не пручався і не благав. Спокійно і, якось по-турячому урочисто, дозволив узяти себе, ніби вже і чекав на конвоїрів. Жінка не плакала. Мовчки дивилася з вікна, як чоловіка посадили до чорного авта, а коли мара зникла за рогом гуртожитку, тихо сповзла навколішки ледь шепочучи улюблені Юрієві рядки:                 

  Господи, всяких творче,

  мудрий батьку оглухлих нас,

  від лукавого порчі

  затуляй мене повсякчас.

 

  Від скорботи думок приблудних

  і блудливої марноти

  заступи, щоб в годину судну

  я притулок би зміг знайти,

 

  примостившись Тя одесную.

  Що там злато і слави прах!

  Хрест смирення Твого цілую.

  Покажи ж бо до Тебе шлях.  

 

      Тоді у неї під серцем уперше забилося їхнє з Юрієм дитя.

      - Назву Максимом, - сказала Ганна у сутінь, ніби помстившись за задушене щастя. 

 

 

      Коли на Прип’яті зійшла крига, а чорнобильський ліс оговтався від зимової літаргії, молода мати з немовлям на руках вийшла з приземкуватої хатинки, де все ще затишно пахло торішнім зіллям, молоком і старовиною.

      - Спасибі Вам, тітко Ведушко, за прихисток і Вашу доброту, - сказала Ганна.

      - Збираєшся у путь? – здогадалася господиня.

       - Уже пора, - кивнула молодиця.

       - Куди ж ти подасися? – проникливо спитала Ведушка.

       - Спочатку до батьків, а потім… - вона замовкла, потупивши темно-блакитні очі, які так любив її поет.

      - Важко тобі буде серед людей, - помовчавши сказала господиня. – Бережи сина, Ганзю, - великі справи покладено на нього. Незабаром наш край обляже страшне лихо. Але, що б не сталося, ти найперше подбай про дитину.

      Молодиця з острахом і здивуванням поглянула на жінку, що уперше заговорила з нею так відверто і серйозно.

      - А Ви і справді щось знаєте, як говорять про Вас у Чорнобилі? – спитала зачудовано.

       - Знаю, - кивнула та. – Алебільше тобі нічого не скажу – не маю говорити. Прийде час, я говоритиму з ним і такими, як він, - всміхнулася до Максима, що мирно спав на руках у матері. – Колись він повернеться сюди і я все йому розкажу. А тепер іди, якщо надумала. З собою візьми ось це.

      Ведушка вклала у долоню ошелешеній Ганні невеличкий пучечок чорнобильського зілля:

      - Цей оберіг збереже твоє туреня від лиха, а тебе розрадить у тузі. Носи його скрізь із собою, а потім передай синові.

      Молода мати затисла у руці дивний подарунок:

      - Дякую Вам, - прошепотіла зворушено.

        - Іди на схід сонця, за годину будеш у Чорнобилі, - направила мандрівницю Ведушка.

      Та ще раз подякувала і, повернувшись на схід тихо пішла ледь помітною стежкою у світ, який так жорстоко розітнув її молоде життя на «до» і «після».