«Полювання на тура»

 

      Ось, нарешті, і рідна хатинка над Прип’ятю. Ведушка, зітхнувши з полегкістю, занурила босі натомлені ноги у приємну прохолодну воду.

       Ранок купався у Прип’яті. Баским конем, стривожуючи оксамитову зелену каламуть, вибрідав він із прадавньої ріки, що довірливо нашіптувала йому на вухо свої старовинні секрети. Скільки століть пропливло над ними! Скільки років віднесла у далекі моря потаємна каламутна вода! А вони усе приятелювали – баский ранок і химерна зеленава ріка. Щоразу приходив він сюди і , по гриву занурившись у її оксамитове корзно, мовчки прислухався до заспокійливого жеботіння говіркої подруги. А Прип’ять усе говорила і говорила, тихо туркочучи на вухо товаришеві, ніби наливаючи його снагою і бадьорістю. По вінця налитий отим чаклунським шепотінням, ранок, струшуючи великі м’які краплини, нарешті вибрідав на берег. Так світало у надприп’ятських лісах.

       Саме цю мить понад усе любила Ведушка. Вона завмирала у березі непримітним кущиком темно-зеленої папороті або маленькою сірою качечкою і, затамувавши подих, захоплено дослухалася, як хлюпочеться у Прип’яті баский ранок. Тієї хвилини дівчині здавалося, що вона розуміє розмову двох старовинних друзів, розрізняє слова, ба навіть пісні, що їх муркоче ранкові матінка Прип’ять. Нерідко дівчина засинала, приколисана тими піснями, а прокинувшись, ніяк не могла пригадати, про що ж співає зеленоока Прип’ять, коли до неї у гості приходить довгогривий ранок.                                

      Так було і цього разу. Натомлена мандрами і переживаннями минулого дня, Ведушка не счулася, як, скрутившись клубочком,  заснула на м’якому очеретяному килимі. Прокинулася дівчина, коли сонце вже підбилося вгору, а довкола щебетало гомінке птаство і вирував у своїх суєтах лісовий день. Ще не розплющивши очі, вона вже відчула на собі чийсь допитливий погляд. Здивована Ведушка розклепила повіки і побачила поряд із собою… засмаглого Дужня.       

      - Здрастуй, Ведушко, - посміхнувся парубок.

       - Дужню? Що ти тут робиш?

      Підхопившись на ноги, зашарілася дівчина.

      - Даруй, що налякав тебе, - він говорив лагідно, не зводячи з неї зачудованого погляду. – Кажуть, ти знаєшся на цілющому зіллі?

       - Егеж, - ніяковіючи від темних парубочих очей, кивнула вона. – А чого питаєш?

       - Мій кінь… Уже кілька днів нічого не їсть. Зовсім охляв. Може, що порадиш? 

      Дужень іще щось говорив, але дівчина уже нічого не чула, тонучи у темній каламуті бездонних очей. Так, безсумнівно, це було саме воно – кохання. Ведушка чула про нього від старезних дерев, що росли понад Прип’ятю, від мандрівного вітру і дзвінкоголосих птахів, чула і не тямила: що воно таке насправді. Аж раптом тепер відчула, як воно піднімається по жилах аж до серця, гарячою хвилею заливає свідомість, проникаючи у найпотаємніші закутки збентеженої, ще неспокушеної душі. Мовби уві сні пішла вона до хати і, винесши на поріг величезну кудлату жовто-зелену бороду, простягла її парубкові:

      - Ось, візьми. Це має допомогти.

      Він стояв супроти, високий і могутній, як надприп’ятські сосни, посміхався, відверто милуючись дівчиною.

      - А я і не помітив, коли ти виросла, - сказав ніжно.  

      Щось ніби зойкнуло у неї всередині. Не тямлячи, що робить, Ведушка ступнула назустріч парубкові і опинилася у його дужих обіймах...

      Здавалося, вони стояли вічність, обійнявшись, не в змозі напитися одне одного. Могутній, обпалений гарячим сонцем, обвітрений вихристими вітрами Дужень, налитий міццю та хмілющим ароматом надприп’ятських лісів, та маленька тендітна, ніби виліплена талановитим майстром з найчистішої глини, світлокоса Ведушка. Закохані мовчали, не вміючи підібрати слів, а натомість говорили їхні очі та душі, спраглі кохання і ніжності. Вони ж бо так чекали цієї миті і так боялися її, адже кохання має полохливу вдачу.

       А десь зовсім поряд, з-за кущів густого верболозу, за щастям двох людей пильнували великі жовті очі…                            

      - Чого це до тебе внадився кудлатий Дужень?

      Поцікавилася якось довгокоса Мавка, що з лісових нетрів приносила Ведушці цілюще зілля.

      - Бо ми кохаємо одне одного, - зніяковіла дівчина.

      - Остерігалася б ти такого кохання, - зітхнула Мавка.

      - А чого б це? – здивувалася та.

      - Та, так. Сама подумай. Дужень – син відступника Звіролова.

      - Ну, то й що з того! – спалахнула Ведушка.

      - Нічого доброго у вас не вийде, ось побачиш. Ліс не прощає відступників, - спокійно повчала Мавка.   

      - Але ж Дужень – не відступник, - уперто боронила коханого дівчина. – Він тільки син Звіролова. Насправді ж  він не такий, як батько!

      - Все одно.

      Лісова мешканка махнула рукою і, розвернувшись, вийшла з хати...    

 

 

      Це сталося надвечір. Ведушка саме поралася біля печі, справляючи собі таку-сяку вечерю, коли до хати  ускочила скуйовджена Заграва.

       - Сестро, біда! – затужила з порога лісниківна. – Біда, сестро! Рятуй!

      Наполохана господиня вклякла біля печі. Вона розгублено дивилася, як побивається подруга. Нарешті, оговтавшись, спитала:

      - Що сталося, Заграво?

      - Дужень! – схлипнула дівчина.   

      Від одного лишень цього імені Ведушка зблідла і відчула, як несамовито  затрусилися їй коліна.

      -Що? – скрикнула вона.

      - Дужня розчавило дерево. Стара величезна сосна упала на нього у лісі.   

      Господиня метнулася до кутка із зіллям і, схопивши, що мала, як була боса, вискочила з хати. 

      Вона бігла наосліп, не бачучи лісу, ані стежки, ані стомленого надвечірнього сонця, що важко вростало у розігріту землю. Здавалося, ніби її саму було поранено і тепер вона стікала кров’ю, шукаючи порятунку. А у скронях моторошно і гаряче стукало тільки одне: «Матінко Прип’ять, спаси! Спаси! Спаси!»…

      Він лежав на траві біля батьківської хати, високий, могутній, наче дуб, і немічний, як дитина. Ведушці раптом пригадався поранений ліс, що бачила його на шляху до княжого дворища – така сама безпомічна велич і безсила краса.    

      - Дужню.

      Дівчина тихо стала навколішки біля коханого, обережно торкнулася вустами блідого спітнілого чола. Парубок застогнав і розплющив очі. Великі темні, як два провалля, вони розгублено і безпорадно дивилися на дівчину, так, як дивиться упольований звір, відчуваючи свій кінець. Від того погляду їй захотілося вити, моторошно і страшно, упавши на землю, качатися безсило і ненависно. Чим же вона зарадить такому дикому болю? Як затримає життя, що залишає коханого? Натомість тільки жалібно погукала:

      - Дужню, не йди.

      Він знову поглянув на неї тужливо і ніжно:

      - Прощавай, Ведушко, - прошепотів самими знекровленими губами і заплющив очі.

 

      Темний і згорблений, у своїх брунатних шатах  Лісовик скидався на старезний пень, що самотньо стирчав посеред великої галявини, щільно оточеної, ніби вартою,  високими крислатими деревами. Супроти  нього завжди горіла ватра, то ледь тліючи, а то зненацька спалахуючи сердитим жаским полум’ям, норовлячи ужалити необачного зайду. Скільки йому було років? І скільки він сидів на своїй галявині? Цього не знав ніхто. Хіба, може, зеленоока Прип’ять, яка, здавалося, з покон віку жебоніла поруч, омиваючи товстезне коріння Лісовикової сторожі. Насунувши кудлату шапку аж до лапатих брів, Лісовик міг годинами дивитися на свою ватру, чи то щось обмірковуючи, чи то куняючи. Мабуть, від того його очі зрештою вижовкли і набрали палахкотливих іскорок, що час від часу зблискували хитрувато і хижо. Лісовик не любив, якщо його відволікали від споглядання ватри, відтак сердито кректав і щось бурмотів, довго не зважаючи на непроханих гостей. Старий і незграбний на перший погляд, Цар Лісу насправді був пильним, як сарна, і метким, ніби вовк. Відтак його боялися і поважали усі лісові мешканці від малого і аж до найсильнішого, і ніхто не наважувався турбувати Батька Лісу. Ніхто, окрім неї.

      Ведушка тихо зайшла на галявину непомітною стежкою, що її м’яко притрусила запашна торішня глиця. Наблизившись до Лісовика, сміливиця зупинилася просто перед ним:

      - Здрастуй, Батьку Лісу, - сказала тихо, але упевнено.

      Лісовик довго мовчав, крекчучи, ніби прокидаючись від старечого сну, натомість пильно приглядаючись до гості. Зрештою, він озвався до дівчини:

      - Слухаю тебе, улюбленице Прип’яті. Що привело тебе до мене? 

       - Навіщо ти убив Дужня?- спитала вона, гостро дивлячись у жовті хижацькі очі.

       - Так мало статися, - прогугнявив Цар Лісу.

       - Але чому? – гірко скрикнула закохана дівчина.   

      Лісовик трохи помовчав.

      - Ти не зрозумієш, дівчинко. Звіролов убив мого найулюбленішого сина, - сказав він перегодом. – Я просто забрав у нього те, що лісник мені заборгував.

       - Але ж Дужень ні в чому не винен, - схлипнула маленька сирота.

       - Діти мають відповісти за гріхи своїх батьків. Такий закон, - зітхнув Лісовик. – Звіролов перейшов межу, і тепер його покарано: у нього забрано найдорожче для усього живого – його насіння.          

       - А як же я? Як бути мені? – плакала осиротіла Ведушка.

       - У тебе є Прип’ять і ліс. Відтепер це твоя сім’я. Дорожи ними, дівчинко, охороняй від лихих людей. Допоки житимуть вони, триватиме і твоє життя.