«Білий попіл зими», вірші

Кожного разу коли перечитую ці рядки

наче вперше заходжу в чужий двір

відчиняю двері в чийсь дім

питаю: агов! є хто живий?

даю автоматну чергу перед тим як переступити поріг

потім другу чергу і заходжу до кімнати.

Іноді замість автоматної черги можу кинути гранату.

Нічого такого — перед початком бою інструктую своїх бійців

відчинив двері — подав голос

навіть якщо не відчув загрози і ніхто не відповів —

кинув гранату — зачинив двері 

дочекався вибуху і лише потім зайшов

і не варнякати тут мені

хто не зробить так — дістане з зуби прикладом.

Так — я паскудна людина але добрий командир

я відповідаю за тебе

за те щоб повернути тебе твоїй матері живим

звісно — якщо вдасться

я не відповідальний за цю війну — за цей світ

він давно «трьохсотий»

незабаром йому може настати повний гаплик

а війна ще сто років триватиме.

Нервую наче перед першим боєм

кожного разу коли перечитую ці рядки:

тоді я ще не знав що перед боєм так буде завжди.

Щоб втягнутися у війну — потрібен час

потім попустить

стане трохи легше коли побачиш смерть

коли уб’єш

а поки всі живі ще нічого такого не трапилося.

Поки нікого не вбито — наче не війна ще.

Ніхто не каже уголос але всі очікують

хто буде перший загиблий серед вас

про кого скажуть «двохсотий»

на сленгу військових різних часів

навічно запишуть до касти обраних вояків

кого першого з вашого підрозділу відправлять матері.

Дивляться одне на одного

намагаються розпізнати

побачити відбиток смерті на обличчях живих