«Особисте життя», оповідання

Інну бісило, коли біля її могили фотографувалися.

Могила була таки непогана: висока мармурова стела, потріскана та поросла мохом вигідно виділялася на фоні класичних гранітових плит. Охочі зробити ефектну світлину в готичному стилі зліталися на неї, як мухи на мед (або на саму Інну в післяжиттєвий, але ще домогильний період).

Іннина могила була в певному сенсі її гордістю. Розпрощавшись з життям у двадцять три роки, дівчина зберегла юнацький максималізм, а з ним і бажання вирізнятися з-поміж інших будь-якою ціною. Тим паче, за своє коротке, депресивне в періоди тверезості й штучно-яскраве в інші періоди, життя, Інна нічим так і не відзначилась. Навіть в останню путь її проводжали в дешевій весільній сукні, як і купу інших молодиць, хоч вона за життя навіть спідниць не носила.

Отже, висока стела правила не лише за монумент, а й за опору для самооцінки.

Одна біда: могила Інни, як і могили багатьох інших грішників, дуже швидко заростала бур’яном і руйнувалася. Весь рік нищівні процеси дощу, вітру та сонця робили своє темне діло, але лише восени ця праця надавала стелі досить-таки естетичний вигляд: жовта трава приминалася, сухі паростки плющу втрачали колір і сповивали камінь темним мереживом, загородка з кривих прутів починала містично скреготіти від вітру. Для повного драматичного ефекту дика яблуня, що росла неподалік, сльозами впускала листя на сховану під брудом і пилом епітафію. «Пам’ятаємо. Любимо. Сумуємо». Вульгарність, та ще й брехлива — Інна була в тому впевнена, того й приховала напис під засохлим багном…

Була осінь. Ця пора року, коли зарості лисіли йуже не могли налякати невідомістю, коли павуки та хробаки відмовлялися охороняти могильний спокій від по-літньому оголених ніг — з хробаками ще можна було домовитись, а ось павуки зовсім знахабніли — перетворювалась на пору ризику.

Столична молодь стягувалася на кладовище, титуловане «одним з найгарніших в Європі», аби похмуро тинятися з пляшкою дешевого вина біля склепів улюблених поетів та завмирати в захваті перед скульптурами янголів у скорботі.

Цей феномен не можна було назвати епідемією, ні. В будній день величезним цвинтарем тинялося людей двадцять, не більше, але то були молоді люди, і то було помітне відхилення від традиційного набору з двох —трьох бабок, наглядача та пари циган.

З тих самих пір, як якийсь відомий журналіст опублікував фоторепортаж про архітектурний потенціал Інниного цвинтаря, туристи та міська молодь потягнулися туди. Дівчина заглядала їм через плече, невидима та нечутна, і бачила одну й ту саму статтю, відкриту на смартфоні. Там були наведені фотографії найдивовижніших з місцевих могил, які тепер перетворилися на пам'ятки.

А коли ж вештатися цвинтарем, як не восени? Люди нерідко казали щось про Геловін, про ніч всіх святих… Під час Інниної молодості ніхто таким не переймався. Чи то може просто вона цікавилася іншим?

Так чи інакше, останні кілька місяців на кладовищі окрім завивання вітру було нерідко чутно затвор фотокамери.

І ось тепер Інна мовчазно сиділа на сусідній могилі й споглядала, як до її власної тулилася висока худорлява дівчина з бузковим волоссям, поки хлопець у чорній кофті за капюшоном метушився, аби впіймати найкращий кадр. Вони були третіми незваними відвідувачами за тиждень.

Звісно, Інну це спочатку трохи тішило — її ретро-могила не значилася в репортажі як шедевр архітектури, але все одно привертала увагу. В основному це було тому, що її вигляд через руйнацію скидався на захоронення набагато давнішого мерця. Через це, а ще через те, що Іннина стела просто територіально знаходилась неподалік від найгарніших могил. Отже, замість того, щоб гоцати через увесь цвинтар у пору, коли день стає коротшим, дітлахи у пошуках моторошних, але естетичних, локацій для фото, задовольнялись найближчою альтернативою.

Інна криво усміхнулася — її стела була містична, але не страшна. О, ні, біля насправді страшних могил ці манюні живі боягузи світлин не робили.

Були на цвинтарі іржаві хрести за скрипучими ґратами, приховані під сухим переплетенням шипшини, були й розвалені могильні плити, сточені підземними водами. Там завжди було самотньо, і навіть тварини, що тинялися цвинтарем, оминали такі понурі місцини.

До старого захоронення дворянина Шехольцова, де на обличчя малих купідонів так падав дощ, що очі їх почорніли й ніби плакали пліснявою, десять років тому бувало навідувалися сатаністи. Але мода на сатанізм якось трохи пройшла, а янголів поглинула вовча ягода, що безконтрольно ширилась цвинтарем. Тепер чорноокі дитячі пики, що де-не-де стирчали з кущів, лякали випадкових перехожих мало не на смерть.

Інні здавалося, що Шехольцов сумує за сатаністами. Він встиг до них звикнути, до того ж вони рвали бур'яни. Його привид іноді вилазив з могили, озирався і лягав назад, ніби чогось або когось виглядав.

Зараз Інна заздрила спокою дворянина.

Багато мерців чекали на Гробки, як на Друге Пришестя (але на нього, звісно, теж чекали), бо тоді на цвинтарі ставало майже весело. Купа людей, всюди квіти, аромати поминальних харчів, звідусіль чути уривки чужих курйозних родинних історій та пліток… Але за останні кілька тижнів Інна зрозуміла: що занадто, то не здраво. Один день на рік в компанії людей то непогана забавка. Бачити їх частіше — красно дякую, ні.

Гробки тим не менш, також були чудовим святом, аби побачити, що у світі живих змінилося за рік — мода, пісні, яких піддаті компанії заводили після пари чарок, а також технології. Наприклад, кілька років тому майже всі раптово почали користуватися телефонами без кнопок. Для привидів це стало темою великого обговорення.

Так само камера, з якою зараз стрибав хлопчик-фотограф, також вочевидь була якимось новим віянням, бо виглядала важчою, за апарати дев'ятнадцятого сторіччя, а клацала так гучно, що ворони чортихнулися і полетіли вже на першій світлині. 

Дівчина-модель майже пригорнулася до могили із задумливим виразом обличчя, та вчасно помітила засохлий пташиний послід. Гидливо закопиливши губи, дівча переступило через засохле бадилля, щоб спробувати притиснутись до стели з іншого боку.

— Слухай! — вереснула вона голосом, сповненим ентузіазму. — А що як я її обійму ногами? Або сяду так, щоб цей стовп був між них…

— Фалічна символіка! Еротика смерті! — хлопець підняв великий палець догори. — Це дуже глибоко, це метафоричне мислення!

— А так взагалі часто роблять? — засумнівалася дівчина, вмощуючись на землю. — Бо не хочу собі фотографію, яких в Інсті одної до сотні…

Фотограф знизав плечима.

— Ти сидиш біля кам'яного стовбура на підборах і в шубі. Це саме по собі трохи… Не ортодоксально.

Інна скреготнула зубами. То стела, а не якийсь стовбур.

Тупі діти не знають азів архітектури, так ще і не поважають її захоронення. Від самого початку цього спричиненого статтею ентузіазму і до сьогодні до її могили навідалося немало народу, але оці двійко пуп'янків — одні з найгірших. Вони вже стирчали на цьому місці години три, і одна з них пішла на те, щоб хлопець розібрався з камерою…

Модель нарешті вмостилася. Делікатні пальці з довгими загостреними нігтями вляглися на мармур.

— Тільки швидко! А то ця могила капець яка холодна і захезана!

Інна почала виходити з себе, та швидко згадала, що вона вже вийшла з себе в березні 2001—го року, і цей процес був дещо фінальним.

Вона хотіла зробити хоч щось, аби навчити цих прибульців манер. Щоб помститисякомусь із тих, хто недбало ставиться до мертвих, і в їх персоні помститися всім попередникам. Занадто довго вона просто сиділа, склавши руки…