«Чоловік у костюмі, або Програма 34/07 і 2/4», оповідання

«Я милосердний, — подумав. — Інші прикінчили б усіх його родичів до сьомого коліна включно!». Вподібнюючись до героїв голлівудських фільмів, екс-учитель класичної музики заховав пістолета і дістав старого, пошарпаного нотатника. А за хвилю чи дві він уже викреслював пункт «намбе ван» із п’яти наявних.

«Мінус один...»

Залишалося ще четверо: теща, вона ж — гадюка; продавчиня з ринку, вона ж — відьма; полісмен, він же — козел; працівник податкової, він же — сам безсердечний Диявол. Їхні імена палахкотіли у пам’яті вогняними рядочками.

«Бо всі вони винні! Дійсно винні!».

Олег заховав блокнота у внутрішню кишеню диригентського костюма і, застромивши в зуби цигарку, смачно закурив. Він сподівався, що тепер зрозуміє, хто наступний, що дим сигарети підкаже йому, куди рухатися.

Різні думки зав’язалися у фантасмагоричний вузол, тож насолода від цигарки швидко зійшла нанівець. Тим не менше, одну справу було зроблено. Залишалося четверо... Але хто? Так чи інакше всі вони були гадами. Паскудами. Ба, навіть унтерменшами!

«Вона ж ніколи не слухала Баха! — зненацька збагнув Олег, знов почісуючи потилицю. — А ще вона тут, недалеко».

Цигарка впала на мокрий асфальт, ледь-ледь освітлений ліхтарями. Диригент кинувся у бік місцевого ринку, тимчасом як удалині лунали звуки сирен.

Швидкими кроками, майже бігом, засапуючись і хекаючи, Олег дістався залізної брами. Силою струсонув її, неначе сподіваючись, що та тут-таки від цього й розсядеться в рубах. Розлютившись, знов потягнувся по зброю, але майже відразу передумав — так і зашивись бовваніти з рукою у внутрішній кишені диригентського фрака. Зрештою його погляд зупинився на місяці у повні — сріблястому на вугільному тлі.

— Бетховен! — вихопилося з вуст. — Ну звісно! — він ляснув себе по чолі. — «Місяць» значить «Ніч»; «Ніч» значить «Ринок зачинено!».                                                                                                                

Для годиться ще раз струсонувши браму, Олег крутнувся на підборах і хутко закрокував геть: «Я не знаю де живе ця гадюка, але я знаю де живе інша!».

Машина з відчиненими дверцятами знайшлася сама. Мимохіть Олег прочитав номери, 34/07 і 2/4, і почав шукати ключа.

«Він має бути десь тут...»

Маленький металевий ключ ховався під сидінням пасажира. Олег полегшено реготнув, намацавши його вологими пальцями.

«Червоне світло, чи зелене — яка, на хрін, різниця?»

Втиснувши педаль по максимум, чоловік у диригентському костюмі увімкнув радіо на хвилі 34/07 і 2/4 та почув улюблену музику.

— Бах! — вигукнув, рукою симулюючи постріл. Проте розуміння, що він перебуває за кермом машини, яка несеться дорогами, як накажена, таки надійшло: він знову поклав долоню на кермо і почав підспівувати під акомпанемент Бадінері:

— Най, най-най-най нан нара-най...

Олег завжди любив підспівувати. Навіть класиці. Навіть за кермом. А ще він любив чухати потилицю і грати на фортеп'яно. Принаймні він це робив, поки вона не...

На згадку про неї він захитав головою і знову махнув ліктем, немов хотів вибити бокове скло, проте, згадавши, що вікно і так опущене, натомість молотом ударив по гальмах.

...З розбитого об вітрове скло чола весело заструменіла кров. Олег усміхнувся. Він гучніше увімкнув музику, перезарядив пістолета і вистрілив угору, аби помилуватися місяцем, що миттєво зазирнув у салон крізь кульовий отвір. Це додало йому наснаги й хоробрості, а також — натхнення. Куди без цього у справах мистецтва?