«Чоловік у костюмі, або Програма 34/07 і 2/4», оповідання

Машина мляво закотилася в подвір’я. Двигун востаннє хрипнув і завмер, згасли вари. Чоловік у костюмі притьмом вийшов із завмерлого авта і притьмом кинувся до під’їзду. Там він зашпортався, ледь не вдарився головою об металеві двері, але успішно втримав рівновагу і в підсумку сів на сходи.

Час спливав. Олег наслинив пальці і кілька разів провів по білій частині костюма:  «Батьків фрак...».

Неначе той підліток, що ховається за рогом із першою в житті пляшкою пива, Олег боязко роззирнувся, а потім почав судомно відтирати кров.

— До уваги громадян. Рошук! Із психіатричної лікарні втік небезпечний... — пролунав голос з автомобільного радіо. Вочевидь, магнітола працювала автономно, тому вимкнений двигун і не урвав його. — Чоловік... середньої... на вигляд сорок п’ять... п’ятдесят... років, — частина слів губилася в радіоперепонах.

Олег і не помітив, як почав натискати цифри. А коли нарешті оговтався у темряві під’їзду, вирішив діяти швидко.

Диригент кинувся на сходи та ще раз зашпортався. Сяк-так діставшись  ліфта, вдарився об стіну, від чого фрак сяйнув новими червоними плямами — теплішими, свіжішими, приємнішими для шкіри.

Відлуння чиїхось кроків зі сходів почулося одночасно з тим, як кабіна ліфта приїхала і розчахнула двері. Чоловік заскочив усередину й заходився тиснути мало не всі кнопки разом.

Ліфт рушив. Куди — невідомо.

«Котра ж із них?! Котра ж із?..».

Кабіна спинилася на поверсі 34/07 і 2/4. Диригент заметушився:

— Вони всі однакові — збагнув раптом і вкотре за вечір почухав потилицю, цього разу — руків’ям пістолета.

Дуло дивилося строго в замок. Бах! Бах! — тиша ночі одійшла в небуття. Проте за кілька миттєвостей відлуння вщухло і, затамувавши на кілька секунд подих, Олег із подивом зауважив, що багатоквартирний будинок залишається абсолютно незворушним. Таке враження, що стріляють тут щоночі, тож мешканці вже просто не зважають.

А от у вітальні тещі спостерігався рух.

— Вимкніть! — гаркнув Олег. — І ввімкніть Моцарта! Ні! Ґайдна! Симфонія номер сорок п’ять... Прощання! Моцарта слухатиме податківець!

— Що за... — відгукнулася якась жінка. В її голосі диригент упізнав кохання всього життя, що змушувала його серце тріпотіти як у пташки… колись давно.

— Ох, Маріє! — зітхнув, поки жінка стояла на порозі, красива як ніколи. — Красива як тоді. Коли я вперше тебе побачив! Коли тобі було двадцять!

Уже за мить він цілився їй у груди.

— Ґайдн! Сорок п’ята! Я вдруге і чотири чверті не повторюватиму!

Жінка завмерла, з її очей покотилися сльози. А в очах Олег побачив той самий страх, який йому так подобався. Той, який він смакував під звуки Сорок П’ятої.

«Симфонія усіх симфоній!».

Кілька секунд чоловік у костюмі насолоджувався музикою, наче намагався пропустити її крізь себе, сподівався розчути те глибинне тло, ті безкраї простори. A тоді почав розмахувати пістолетом траєкторією, подібною до роботи механічного метронома.

«Бо я — як мій батько...».

— Де стара? — кинув він Марії.

— Ти ще не забув?                                                                                                      

Питання його розлютило. Він перестав махати пістолетом під акомпанемент симфонії усіх симфоній.