«Чоловік у костюмі, або Програма 34/07 і 2/4», оповідання

— Знімай!

Прокидатися не хотілося, дарма що голос був знайомий.

Те, що снилося, було на диво солодким. Спершу він розправився зі своїм сусідом, тоді — з тещею, а під кінець пришпилив того виродка, що колись його оштрафував. Він згадав про Моцарта; згадав, як приємне змішувалося з болісним. I згадав про Мрії, його Мрії — такі невинні, дитячі — але водночас і ненависні, що народилися після знайомства з дорослим світом.

Іще дитиною він хотів стати диригентом, як батько, але в дорослому віці далі помсти його життєві цілі не сягнули. Музика помсти й стала його життєвим лейтмотивом.

— Зовсім погано, — ствердив один голос.

— Пацієнт не готовий, — підтвердив інший.

Чиясь дужа рука зняла шолом. Очі засльозилися від сонячного світла.

«Мене занадто довго тримали в темряві».

Коли зір Олега, врешті-решт, відновився, з’ясувалося, що поруч стоять двоє у білих халатах і дрилять його поглядами згори вниз. Візуально старший із них і тримав в руці шолом.

«Шолом мрій» — згадалося раптом.

Колись йому розповідали про шолом мрій, але то було давно. Казали, буцім та штуковина здатна показати на екрані всі найзаповітніші мрії хворого, коли той перебував у глибокому сні. А ще казали, що кожен сон починався так само: пацієнт давав драпака з лікарні. На шоломі сяяв напис: "34/07 і 2/4".

«Якби я згадав про напис...»

Олег спробував почухати потилицю, однак не зумів: руки залишалися намертво прив’язані до ліжка. Як і ноги.

— Я б волів не бачити їхніх мрій, — вимкнув монітора молодший.

— На те й шолом, щоб бачити, чого прагнуть хворі, — відповів старший і, голосно позіхнувши, вийшов. Молодший ніби хотів щось відповісти, але потім гукнув санітара.

Той, справжня гора м’язів, зробив кілька кроків і зупинився біля ліжка:

— Його забирати? — спитав він дивлячись на Олега, як на м’ясо.

— Його можна, — кивнув молодший і засумнівався. — А ти, Миколо, як думаєш: нам колись знімуть шоломи?