«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ тринадцятий

Я летів, збурений, в офіс «Сіті-буду». Як на зло, світлофори горіли червоним. Кільце на вулиці Олени Теліги з усіх боків було забите транспортом. Відразу три машини – два «Мерседеси» й потріпаний «Daewoo Matiz», який забув, коли зіскочив із заводської лінії, створили місиво. Біля місця аварії бігала купа поліцейських. Я сигналив разом з усіма, вискакував з «Ауді» й проклинав необережних водіїв, що зупинили рух. Був рішучий, бо не знав, куди це мене приведе. Нема як ані розвернутися, ані проїхати далі, на Щусєва. Запакували. Стомлений вуличним шумовинням, впав за кермо і щільно закрився. Знічев’я упхав Жорин диск у програвач. Зазвучала мелодія «Stairway to Heaven» про леді, яка переконана: все, що блищить, то золото. Вона купує собі сходи на небеса. Як дістанеться туди, то, впевнена вона, попри зачинені крамниці, дістане те, за чим прийшла – варто лише слово сказати. «О-о-о-х, так вона купує сходи на небо!», - захоплювався чарівною леді Роберт Плант. Через кілька куплетів мелодія урвалась і зазвучали чоловічий та жіночий голоси.

- Алло! Луїза! – гукнув чоловік. – Як там на сьогодні? На старому місці?..

- Не знаю, - з ваганням відказала жінка. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…

- Що ти вигадуєш? Яка голова?..

- А ти не знаєш, коли у жінок голова болить? – з сарказмом запитала Луїза. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?

- От не везе! – співрозмовник голосно зітхнув і, помовчавши, запропонував. – Давай хоч так зустрінемось. Вип’ємо кави…

- Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мій працює? – незадоволена жінка перервала розмову.

У динаміку запікало.

Чого цей запис опинився у тата? І хто ці двоє, що домовляються про побачення?.. Поміж «Сходами до небес»?..

Через кілька секунд після шипіння порожньої плівки з динаміків гавкнув грубий голос Жори:

- Юро! Нафіґ тобі ця дурня?

Я вимкнув програвач і знову визирнув із машини. Попереду почався рух – поліція розтягла зчеплені авто, один «Мерс» уже стримів на евакуаторі, «швидка», завиваючи, помчала по тротуару, повезла когось у лікарню. Водії почали проскакувати, не питаючись дозволу, по кільцю й далі. До офісу «Сіті-буду» я під’їхав через півгодини. Скляне одоробло нахилялось наді мною, наче збиралось упасти. Мої пастухи з «Форду Фокусу» примчали з хвилинним запізненням. Помахав на них пальцем і вскочив у вертляві двері.

В Асі на грудях все так же висіла табличка з написом «Галина». Жінки мають право на маленькі хитрощі. Але все-таки надав би перевагу імені Ася. Воно м’якше, незвичне, з ним я вже пережив екстремальний вечір. Дівчина глянула й почервоніла з несподіванки. Вона мене не чекала й розгублено дивилась, долаючи бажання сховатись за звичною маскою ділової байдужості.

- Асю! – пішов напролом. – Твій начальник на місці?

Вестибюльна «Галина» не встигла відповісти, як я вже калатав по кнопці ліфта. Мене розпирало обурення. Нагорі Галина №2 завчено стала у дверях, не пропускаючи в кабінет Збруєва. Секретарка приймальні мала привілей – вона була без пілотки стюардеси. Її начесане догори волосся пахло солодкуватим лаком. Зачіска хиталась, але не падала. Я відсторонив її, і в цей час на коридорі тихо стукнули створи ліфта. Два мужики, нагнуті, рішучі, у костюмах, що поприставали до накачаних тіл, побігли на зойки непоступливої секретарки. З дверей виглянув і сам Збруєв. Охоронці викрутили мені руки й тримали, чекали вказівки начальника.

- А-а-а!.. Це знову ти! – протягнув зверхньо колишній майор, який став мільйонером.

- Чого мене переслідуєте? – гукнув я. – Чим я вам заважаю?..

- Переслідую? – благородно обурився Збруєв. – Навпаки!.. Це ти тут крутишся, щось винюхуєш. Знаю я вас, журналюг!.. Вчора викрав мою працівницю. По ресторанах возив. Викиньте його, щоб я не бачив…

- У мене тата вбили! І ви щось знаєте!..

Чоловік кивнув охоронцям і сховався у кабінеті. Він не хотів зі мною розмовляти. Галина №2 поспішно поправляла блузку й осмикувала бузкову спідницю, наче щойно відбилась від насильника. Хлопці залізним захватом нагнули мою шию й повели до ліфта. Кров прилинула до лиця. Міцні пальці тримали чіпкими лещатами. Не викрутишся і не втечеш. З мого боку було необачно мірятись силами зі здоровилами. Але ж я, наївний гуманітарій, думав, що все-таки вдасться поговорити з колишнім майором.

Ася зойкнула внизу й злякано сховалась за стійкою.

Охоронці пропхали мене у вертушку, що невтомно крутились, й шпурнули у калюжу, що залишилась після нічної зливи.

У цей незручний момент задзвонив телефон.

- Алло, дурню! Де ти шатаєшся? – гаркнув знайомий голос тестя-генерала. – Тобі квартиру спалили!..