«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ сімнадцятий

У парку на гойдалках-човниках веселилась дітвора. На центральній алеї під кленом стояла продавчиня з морозивом, хитала перед лицем зошитом, у який записувала продане. Парковий затінок приваблював і запрошував зупинитись, присісти на лавочці. Все суєта суєт, а тут, серед дерев, під туркотінням голубів, у тінистому затишку можна тихо подумати про скороминуще й вічне. Наталія Вербицька якраз розглядала сонячні зайчики на озерці з островом кохання, коли їй подзвонив і призначив побачення молодий чоловік, який вже заявлявся. Він цікавився давно минулими днями, про які вона воліла не згадувати. Чого згадувати те, що не вернеш? Життя не склалося, якщо не обманювати себе. Пам’ять зігріває її зсередини й водночас тне душу кравецькими ножицями на клапті. Спочатку була така любов, що не вірилось у щастя. Її Діма – красень, чорнявий, з хитринкою в очах, оптиміст і веселун. Носив її на руках і казав, що вона Принцеса, геній чистої краси. Принцеса народила сина, потім дочку. А Принц почав захоплюватись футболом, пивом, полюванням, огрубів. Все, як у типовій радянській сім’ї з ощадкнижкою, де збирались гроші на кольоровий телевізор «Електрон». І надовго зникав із дому. Поки остаточно не пропав.

Жінка бадьорилась, вигадувала дієти, ходила на кількагодинні прогулянки, не проминала перукарні, але не могла обманути себе: старість таки догнала її. Діти повиростали, роз’їхались, а вона залишилась сама, нікому не потрібна з італійською пенсією. Навіть сама собі буває неприємною, коли довго не може вилізти з нічної сорочки. Для кого чепуритись? Кому вона потрібна?..

Вербицька зірвала кілька ромашок у траві й поволі пішла парковим затінком у кафе. Біля нього стояла брудна машина з брезентовим верхом.

На другому поверсі Наталія побачила трьох чоловіків. Щось у них було знайоме, поквапливе, мисливське. Всі чоловіки – мисливці. Їй тонко заскніло у грудях.

Той, що раніше зустрічався з нею, запропонував стілець. Високий шатен, зачіску мав недоглянуту, ніби в останні дні забув про гребінець. В очах – причаєна тривога, наче він щойно когось похоронив або сам хворий. У ньому щось було від Діми, який  несподівано тьмянів, замикався й гаркав на всіх. Такі чоловіки здатні на помилки. Питання тільки у тому, визнають вони їх чи ні? Якщо визнають, то тоді не все пропало. А якщо ні, то попереду його чекає стрес й пробудження.

За столом рипів стільцем і стариган, якого вона не раз бачила в Емську. Завсідник кафе й різноманітних забігайлівок. Цідить каву з коньяком і журливо розглядає людей, наче визначає, на що вони здатні. Колись давно, на тій половині життя, про яку боляче згадувати, він розслідував справу про зникнення її чоловіка. Нічого не добився, нікого не знайшов. Навідувався часто, поки не втратив інтерес. Мабуть, такий він слідчий, що далі свого носа не бачить. Опустився й задрипався, але вдає із себе ділового, позирає якось… Недобре, лихо…  Й не розпрасовану, пом’яту щоку потирає.

Третім у компанії був роботяга, зразу видно, що чоловік недалекого ума. Склав на столі перед собою грубі руки й кліпає білими віями по залу, роззирається.

- Отакої!.. Мені ще троє побачення не призначали, - навмисне голосно засміялась Наталія, кинула на стіл ромашки й легко всілась. – Такі всі гарні…

Юрій Холоденко скривився, наче йому дали гірку пілюлю. Цей вимушений тон, цей грайливий погляд пам’ятає з минулого разу, коли дивувався і визначав, скільки Вербицькій років. Йому зараз не до порожніх балачок про погоду та інші пусті слова. Він підійшов до бармена, який щойно поклав на тацю чотири кави і неодмінну чарку віскі для Шамана. Бармен поправив метелик на комірці й вичікувально дивився, готовий налити кожному по порції. В його очах, десь глибоко за показною ввічливістю, проглядалась нахабна зухвалість.

- Мені треба прослухати ось цей диск, - Юрій поклав перед ним конверт з диском. – Поможеш?

- На весь зал? – запитав хлопець.

- Та ні, чорт забирай! – розізлився Холоденко. – Хочу прокрутити його он тій жінці.

Нарешті вони порозумілись й бармен, поплутавшись із дротами у себе на полиці, подав ноутбук. Юрій поспішив до столика, де його чекали.

Зазвучали «Сходи до небес». Наталія Вербицька ввічливо й терпляче схилила голову, слухаючи. Вони не розуміла, чому всі троє чоловіків з такою увагою вглядались у неї. Хочуть знати її думку про музику? Співак захоплювався леді, яка розгледіла на стіні знак, що має подвійне значення. На дереві коло струмка щебече птаха співоча. Часом наші думки лихі передчуття навіюють. «О-о-о-х, це дивує мене, направду дивує», - ділився своїми почуттями схвильований Роберт Плант.

Раптом пішли телефонні гудки й давно забутий голос, ніби з того світу, загукав:

- Алло! Луїза! Як там на сьогодні? На старому місці?..

- Не знаю, - відповіла Луїза нерішучим голосом. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…

- Що ти вигадуєш? Яка голова?..

То таки був голос її Діми, вона впізнала. Пройшло сорок років, ціла вічність, а тієї хриплості й носового подиху вона не забуде довіку. Все ожило, наче ось зараз чула свого невгамовного чоловіка, ніби він був десь поруч, лише не показувався.

- А ти не знаєш, коли у жінок голова болить? – ядуче запитала незнайома Луїза. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?

- От не везе! – зітхнув Діма й через кілька секунд додав. – Давай хоч так зустрінемось. Вип’ємо кави…

- Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мій працює? – підступна Луїза недобре фиркнула й кинула трубку.

Наталія й не відчула, як у чашку з кавою капнула сльоза. Її Діма призначав побачення незнайомій Луїзі. Вона точно тієї жінки не знала, голос її різкий, розпусний. Говорила з Дімою, ніби з послушним й недорікуватим розмазнею. А Діма теж… Зрадник і… Вона здогадувалась, що за ним водяться грішки, що він здатен загуляти, але одне діло здогадуватись, а зовсім інше – точно знати. Тепер усе зруйновано. Жила й тепліла хоч маленька надія, що її Дмитро був вірним і пропав з причин, що не залежали від нього. Надія вмерла. Через сорок років вмерла, залишивши на душі пустку. То неправда, що люди живуть майбутнім. Прагнуть перевернути світ, який і так трясеться. Якщо раніше чекали майбутнє, то тепер його бояться. Люди живуть минулим, накопичують його в собі, збирають, леліють спогади й обличчя, імпульсивні почуття, незабутні миті, укутують себе нічними мареннями. Поки те минуле не розростеться, не почне тиснути кам’яним тягарем, пригинати й гнітити. Наталія несподівано для себе голосно заплакала, ніби з нестримним плачем з неї щось вивільнилось, вилетіло на одному подиху, й уже більше ніколи не повернеться. Може то її нерозтрачені молоді роки блукали коло неї, тримали її марними сподіваннями, а це ось пекучі витекли із жіночим риданням, залишили її остаточно саму й нікому не потрібну.

Іларій Шаман подав жінці паперову серветку. Серветка вкрилась косметичним кремом, який розгублена Вербицька знімала зі свого раптом постарілого й змарнілого лиця. Вона не соромилась і плакала, спазми стискали їй груди. Наталя так давно не ридала, відкрито й безвільно, завжди була змобілізована й готова до протистояння зі світом. А тут ці забруднені дужі чоловіки відібрали останні сили.

Капітанові все було ясно – він і питати її не хотів. На запису звучав голос начальника АТС Дмитра Вербицького, який призначав побачення дружині полковника Сахна Луїзі. І в цьому факті очевидно й криється причина несподіваного зникнення мисливців. Як він цього не розвідав тоді, коли був молодим слідчим і шукав зниклих? Та в нього й думка не виникала, що то все через дружину начальника міліції! Розбитна Луїза була поза всякою підозрою. Слід було перебрати коханок Вербицького.

Вові Удовенку стало нудно – він нічого не розумів з того, що відбувалось. Якась стара приперлась і плаче, а Юра біля неї упадає, жаліє. Алкоголік-мент крякнув, випив свою порцію віскі й долив із фляги, неначе його спрага мучила. А там, у Києві, все готове для відкриття нового боксу. Тільки його нема, бовтається у болоті за тридев’ять земель.

- Це ваш чоловік? – все-таки не втримався Іларій.

Жінка голосно схлипнула й кивнула.

- Йдемо, не чіпайте її, - звівся Холоденко, який пам’ятав, як мама плакала по ночах за татом. – Все й так зрозуміло…

Вони звелись і пішли до гвинтових сходів. Юрій кинув на бар гроші, ще раз озирнувся на Вербицьку. Наталя зім’яла чергову серветку й запитала його упалим голосом:

- Ви їх… знайшли?

- Здається, так, - відповів Холоденко. – Але ще не впевнені, чому вони там опинились…

- Ох!.. Повідомте мені, - видихнула безсила Наталія.

Надворі Шаман заблукав поглядом у кронах кленів. Не розслідувана справа поверталась несподіваними відкриттями. Борг, який він мав віддати, нагадав про себе. Кожен має свої поразки, які згодом наздоганяють. Може й правильно його тоді звільнили з міліції, що забагато пив і не був уважним. Не побачив адюльтеру, який розвивався прямо під носом. Всі місця облазив, черевики стоптав, усіх, кого треба й не треба, опитав, а про Луїзу й подумати не міг. Виходить, полковник Сахно може бути причетним до зникнення мисливців. Але як відновити обставини, за яких те відбулося? Допитати колишнього начальника міліції, який лежить на лікарняному ліжку? Це смішно, він нічого не скаже. І буде мати на те повне право – забув, не пам’ятає, ціла вічність пролинула. Ніхто зараз кримінальну справу не поновить, нема формальних підстав.

Чи є хоч один свідок тих далеких подій?..

- Синку, я мушу подумати, - прикро сказав капітан Юрію. – Чогось мене заклинило… Після тих плачів Вербицької.

Він різко розвернувся й попрямував до машини. Його плечі похилились, ніби їх тягнув донизу ТТ, отриманий із рук полковника Сахно.