«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ п’ятнадцятий 

Я прилетів у свій            двір і загальмував в арці. Прямо переді мною стояла пожежна машина, з неї стікали ручаї води. Брудний потік проклав собі шлях до вулиці й дзюркотів на перепадах. Довелось здати назад і залишити авто під чужими вікнами. На дитячому майданчику стояли кілька жінок й показували на мої вікна. Біля дверей на лавці сиділи два мокрі пожежники, писали протокол. Їм через плечі зазирав поліцейський, якому теж належало оформити документ про пожежу. У всіх трьох була одна думка: квартиру відкрили відмичкою, розлили невідому горючу суміш й підпалили. Добре, що вчасно зателефонували сусіди – шкода мінімальна, як на такий замах. Зателефонували вони не мені, а генералу Хромовому. Видно тесть їх найняв, щоб слідкували за непорядним зятем.

З квартири несло горілим. Під ногами хруснуло скло – на підлозі валялось фото, яке зафіксувало один з моїх найщасливіших днів: ми з Ією та малим Ігорком стояли під вітрилом яхти «Надія» на Дніпрі. Тоді ми цілий день плавали із Жорою Цунгцвангом і Терезою. Тереза пиляла Жору, що їм теж пора заводити дітей. А друг дурнувато показував на каюту і питав: «Уже почнемо?..» Чорні від диму двері шафи з одягом намокли й відвалились. Вогкий одяг обвисав закіптюженим дрантям. Пожежні щедро залили помешкання водою, навіть там, де не горіло. Тепер, мабуть нижнім сусідам капає зі стелі.

Я безпорадно підняв затоптане фото й поніс у спальню. Коло мокрого ліжка стояв тесть, дивився у вікно й хитався на п’ятках. Він був накручений і тільки й чекав, щоб ухопитись за мене. Йому було жаль житла, в яке вклав гроші. На мене чи на Ію квартиру не записав, тепер так повелося – жодної довіри, одні криві погляди. Та мені нічого не треба! Я бідний, але гоноровий…

- Вітаю! Догрався! – поплескав він мене обома руками по плечах, ніби хотів з тим сардонічним вітанням обійняти. – Коли ти вже наберешся ума? Станеш дорослим?..

Я нічого на те не відповів. З тестем сперечатися, що тупою пилкою по металу шкрябати. Він бачить лише себе й завжди суне навпростець. Червоне лице ще більше набігло кров’ю, очі свердлять буравчиками, ніби підступного диверсанта, упійманого у мирному тилу. Іван Онуфрійович не схвалював Іїн вибір й ніколи цього не приховував. Чекав, коли нарешті розірветься наш союз.

- Язика проковтнув, чи що? – генерал Хромовий придивився до мене. – Чого мокрий, як пес?.. Де бігав?

- Іване Онуфрійовичу, не діставайте! – відповів зле. – Й без вас нудить!.. Не сам же підпалив!

- А хто?.. – блиснув на мене сердитим поглядом з-під кошлатих брів. - Ну й що ти думаєш?

Тесть ще раз уважно оглянув мене, пригніченого, розгубленого, мокрого й загнаного. Мабуть, щось до нього дійшло і він тратив азарт до сварки, перегорів. Може ще раніше пожежники його погасили, коли сказали, що це підпал. Як би там не було, а постраждало сімейне майно дочки, не варто зганяти зло на зятеві, може щось виясниться.

Я знизав плечима, шукаючи місце, де покласти знімок із яхти. Що мав казати? Що сам не знаю, хто підпалив? За останні дні на мене навалили стільки проблем, що не можу розібратись. І то тільки за незначні порухи у пошуках тата. 

- От дурний час настав! – зітхнув Іван Онуфрійович. - Ніхто нічого не боїться! Я б таким… паліям… руки відрубував! А якби тут був онук?.. Сам удома?..

- Додайте сюди дванадцять порізаних покришок, - промимрив я і розправив фото на підвіконні. – Добре попав…

- І звідки ноги ростуть? Ти ж не маленький, мусиш знати!

Генерал дивився на мене, ніби на недбалого солдата, якого зараз почне розпікати й ганяти на плацу: «Ать! Тва!.. Направо! На смугу перешкод вперед!..». Але мені було досить фронту без флангів, не хотів його дратувати. Коли вирушаєш у важкий рейд, не слід позаду залишати неприятелів. Жарти закінчились. Довелось розповісти про поїздку в Емськ, про пошуки батька, зустрічі з людьми, які могли пролити світло на ту давню подію. Тесть знав цю історію. Колись йому розказувала мама при гарному сімейному настрої, коли народився онук й генерал розцвів, пригощав усіх у Бучі. Мама тоді сказала, що вона досі вірить: її Петро живий, і квит!.. Їй серце підказувало.

- Випити хочете? – несподівано запитав я тестя й поковзав підлогою у масній кіптяві на кухню.

У мийці купа брудних тарілок, шафки відкриті, каструлі на підлозі, до віконного скла прилипла газета – ударили струменем, вона піднялась і приклеїлась. На плиті у казанку з гречкою, яку наспіх варив зранку, повно піни. «От лайно! Вони внизу пишуть протокол, але то на них треба писати», - я подумки вилаявся. Не стільки пожежа наробила збитків, як її гасіння. Дістав пляшку горілки з холодильника, налив у чарки. Тесть проскрипів склом на коридорі й наблизився.

- Що збираєшся робити? – взяв чарку, значить, вимушене перемир’я триває.

Я промовчав, бо ще й сам не був упевнений. Ясно одне – попереду курс на Емськ, там ховаються усі відповіді. Генерал Хромовий починав службу снайпером, тому й порадив:

- Коли візьмеш на мушку, веди й веди гадину, спостерігай, паси, чекай зручного моменту. А потім без сумніву «Плі!..» Не дрейф, бо того, хто тушується, б’ють першим.

Закусили твердими сиром, що завалявся у холодильнику.

- Ви мені можете допомогти в Емську? – запитав я, наливаючи по другій.

- Чим? – з готовністю відгукнувся тесть.

- Потужний тягач із лебідкою й тросами, - я по ходу роздумував, що мені ще знадобиться. – Може водолазів… Кілька молодих хлопців для охорони…

- Ти наче на війну зібрався, - буркнув Іван Онуфрійович. – Під Емськом на Хуторі Будилівському є військова частина артилеристів. Там командує полковник Венгринович, мій давній приятель. Він тобі допоможе…

По третій випили, не цокаючись, ніби на поминках наших ворогів, що стали спільними.

Коли тесть вийшов з квартири, я побачив, як він унизу підписав папери пожежним і поліцейському. До гурту приєднався шофер генерала, сержант у літній польовій формі. Цивільний костюм на генералові був завеликий і настовбурчувався на плечах, піджак обвисав полами. Чи то не костюм винен, а старий уже так здав? Скоро у відставку попроситься…

Я згадав про Вову Удовенка й дістав травмований біля «Сіті-буду» телефон.

- Вово, тобі відомо, що на болотах траплялися найцікавіші археологічні знахідки? – запитав, ніби продовжуючи давню розмову. – Якщо посеред непрохідних трясовин знаходиться острів, неодмінно слід шукати там старе поселення. Артефакти валяються на кожному кроці. Колись люди використовували болота, як захисні споруди.

- Ти знаєш таке місце? – недовірливо запитав мій партнер по бізнесу.

- Знаю! Упирове болото. І ми завтра туди летимо!..

Володимир засопів, роздумуючи. На відміну від мене, він ніколи не приймав скороспішних рішень, все мусив обмізкувати і до всього придивитись. Йому з надчутливим сканером «Minelab GPX 5000» важко працювати, бо той пищить на будь-яку дрібницю, а старанний Удовенко на кожен той писк реагує й починає копати і шукати скарб…