«Дороговкази», вірші

***

Це мовчання між нами тягуче, мов з дерева ґлей,

І здається, не мало би бути так скрутно, а часом

Я чекаю тебе, не відводжу очей від дверей,

Ніби ти от-от зайдеш — такий невимовно прекрасний

І нестерпно близький. І тоді всі змарновані дні

За чеканням, що паралізує всі органи тіла,

Перетворяться враз на пісок і осядуть на дні

Моїх внутрішніх темних озер. І єдине світило

Осяватиме їх, наче сонце, — і це будеш ти.

І слова самотужки складуться в рядки на папері…

І от саме тоді, коли я вже хотіла піти

Й перестала чекати — ти раптом постукав у двері.

 

***

На уявній межі поміж сном і не-сном,

Поміж я і не-я, поміж ніччю і ранком

Поринаю у шурхіт дощу за вікном,

Невагомо просочуюсь поміж фіранки

 

І лечу повз дахи, ліхтарі та мости,

Крізь усе наше місто, дощем оповите,

До кімнати, в якій незворушно спиш ти,

І обличчя у тебе спокійне і світле.

 

Моя ніжність до тебе так схожа на дощ,

Що під ранок заходить у місто навшпиньки

І вмиває зі сну сірі вилиці площ,

А у парках деревам розчісує гривки.

 

Ти прокинешся скоро, за кілька хвилин,

Підійдеш до вікна і побачиш, як з неба

На усе наше місто з любові й цеглин

Пада зовсім не дощ — моя ніжність до тебе.

 

***

Говорить вона, кусаючи губи,

Руки складені, мов для молитви:

«Моє серце згрубіло і зашкарубло.

Як же мені тебе любити?

 

Що я зумію віддати натомість

Любові, якої в мені немає?

Брехати тобі не дозволить совість,

А іншого виходу я не знаю.

 

Серце моє — мов порожній глечик.

Руки у мене завжди холодні.

Говорю невчасно, сміюсь недоречно

І завжди тікаю при першій нагоді.

 

Я розпорошена і розбита.

Що тобі, хлопче, скажи, до мене?

В тебе в очах стільки сили жити,

Серце у тебе таке шалене».

 

Він слухав її, не відводив погляд

Жодного разу за всю розмову.

Думав, якщо вона врешті поряд,

Він точно її не відпустить знову.