«Дороговкази», вірші

ДОРОГОВКАЗИ

***

Він говорить: «Ти так багато їздиш.

Як у тобі вміщається стільки сили

терпіти ці задушливі поїзди й метушливі вокзали?

Що ти носиш у своєму наплічнику?

Куди ти ховаєш свій сум?

Як це — сідати в поїзд, знаючи,

що він не повезе тебе додому,

Ніколи не повезе тебе додому,

Хоча це єдине місце, куди тобі дійсно хотілося б поїхати?

 

І коли сусіди по купе з нудьги чи простої цікавості

Питаю тебе: «А ви звідки?» -

Що ти їм відповідаєш?

 

А потім, коли повертаєшся до Запоріжжя

Зі Львова, Києва, Черкас чи де ти зараз була,

Що ти відчуваєш?

Ось ти виходиш з поїзда, ступаєш на перон

І думаєш: «Я — вдома»?

Чи ні?»

 

Я говорю йому щось на кшталт: «Не мели дурниць!

Я — громадянка світу, я усюди почуваюсь, як удома».

Він усміхається, вмикає радіо

І ми їдемо далі мовчки, слухаючи

Дурнувату рекламу й не менш дурнуваті пісні,

Якими залитий по вінця фм-діапазон.

 

Я дивлюсь у вікно на місто і думаю,

Що насправді я просто не маю потрібних слів.

Певне, їх взагалі не існує у світі,

Певне, їх ще не вигадали, не видобули,

Не виліпили з глини, не підняли з морського дна,

Тому я не можу йому пояснити,

Як сильно я сумую за домом,

Бо це вже не сум, це фантомний біль —

Рукою б торкнулась — а зась!

 

І коли я говорю, що відчуваю себе, як удома, усюди,

Насправді, не відчуваю дому ніде.

І тому мені так легко сідати в поїзд

І брехати набридливим попутникам,

Вигадуючи щоразу нову історію.

 

А коли зранку я виходжу на перон

І місто вітає мене радісними зграями голубів,

То серед натовпу пасажирів неодмінно побачу

Колишнього однокласника,

дівчину, з якою жили в одному гуртожитку,

сестру моєї однокурсниці

або ще когось, чиє обличчя мені знайоме й рідне,

і кому можна буде сказати: «А пам’ятаєш…»

 

Тоді я радію, всміхаюся, йду назустріч,

А потім ніяково відводжу погляд,

Бо помилилась.

Звісно, помилилась…

І помахала б рукою — але зась!