«Крізь непрозірний час…»

***

Отак було: горів і кляк,

В майбутнім груз, віками брів —

Та всюди сонце сяло, як

Віконечко у камері.

 

Коли ж розлючений притьмо́м

Я рвавсь на волю молодо,

Мене гостили батогом

І научали голодом.

 

Серед зітхань, тортур, наруг,

Волань — кричу кому ж,

яких

Я жду чудес? Адже навкруг

Запроданці, вислужники.

 

Несила ницаків знести.

Не знаю, що робити стать.

Палає на стрімкім хресті

Любов моя вигиниста.

 

І шал, як дзвін, пожежно б’є,

І над степами дме вогонь!

І зводиться ім’я твоє,

Мов крила птаха мертвого.

08.12.1965

 

СОНЕТ

Так. Час розгулу і офіри

І темноти настане. Нас

Криваві хлопчики гаразд

Навернуть до своєї віри,

 

Що наче трупний попіл сірий

В нутро увійде.

Й на показ

Не стане сміху.

В котрий раз

Обернеться зимою вирій.

 

А втім, що буде — все мине.

А сонце натягає знову

Проміння-віжки, щоб мене

ЗавЕзти в далечінь казкову.

 

Живу. І всупереч біді

Милу́ю зорі молоді.         

24.09.1966

 

***

І земля

мов замет осідає

лишаючи в небі дерева

 

І з мене як з осокора

камінне падає листя

 

І море гранітна брила

де не пустить коріння

хвиля

 

І мозок мій

човник безвеслий

що в темряву опустився

 

І я припадаю губами

до ніг богині смирення

Землі                 

17.10.1966