четверг
«Крізь непрозірний час…»
ЕПІТАФІЯ
Я не благав. Був певний, що загину.
Я мовчки йшов. Мене забили в спину.
І зберегла холодна голова
Ще за життя породжені слова.
Їх не зуміла хробачня пожерти.
І поруч їх, живих, лежав я мертвий.
Чекав, що прийде невідомий хтось
І, пасмо вирвавши колось-волось,
Поробить у важкій землі віконця.
Бо так хотілось нам ковтнути сонця!
Чекав. Дивився. Бачив тільки тьму.
Хто знав, шукати де! Та й не було кому.
15.12.1968
DE PROFUNDIS
Він не помер,
а пішов.
Як надумав
Йому набридли дощі.
(Вчора дощ,
і сьогодні,
і завтра непевна мжичка).
Ревматичний голос
набрид йому власний
і нездорове уміння
перетворювати на сонети
схлипи і хрипи епохи.
Набридло йому блукати
серед військових наказів
і невідомих солдатів.
І ховатися в себе,
як у фортецю.
Дихати в пів легені
і носити бриляччя думок,
що самого лякають.
Він погладив
місту біляву голову,
змиту лискучою зливою.
Посміхнувся.
І хай неписьменні студенти,
зачинившись від людського ока,
розшифровують заповітний щоденник
його беззахисного тіла.
Не помер він —
його застрелено,
коли переходив кордон
між життям і безсмертям.
22.05.1969
ФУГА ШОСТАКОВИЧА
(За Петером Госсе)
Надво́є обрій поділивши, липа
Ссе водограйну чорноту землі.
Невловно міниться, гарнішає і з хлипом
П’є днину, в котру линуть журавлі.
Посе́стра липи — шахта симетрично
Вростає в лад незнайдених прикмет.
Мов за Йоринди помахом закличним
Б’є уночі сліпучий водомет.
Дивлюсь: аж я по той бік липи, мрію,
Курю, а білий дим — як дичина,
З легенів зірваний, сміється, височіє!
В мені ж галузиться неголосна луна.
08.12.1969
ЛИСТ ДО ВІРИ ВОВК
Добридень, Віро! Не сердься!
Їй-богу, тільки з’явився.
Їй-богу, тільки побачив
Твою чарівну поштівку,
Твоїх чарівних дівчаток,
Поезію модернову,
Що перебрав її Ен-
ценсбергер несамовитий.
Я тямлю: ти викликаєш
Мене на соцкапзмагання —
Хто краще перекладе?
Гаразд. І я не від того
(Казав же сліпий: побачим).
Хоча й подивитись можна:
Чи варто мені встрявати
В цю справу. Бо ми, як не як,
Тепер кіношник з дипломом.
Не дурно бродив два роки
Під нескінченним муром,
Що попросту зветься Москвою.
Ну, як ведеться тобі
У Ріо? Банани, пальми,
Пеле, Віла-Лобос, Німейєр,
Пессоа… Ми мало знаєм
Про ту далеку Бразилку.
Ось це хіба (і напевне):
В густих задушливих нетрях,
Де повно мавп, канібалів,
Пістрявих папуг, крокодилів,
Гримучих змій, каучуку, —
Живе карпатська вовчиха.
Маленька, але насправжня.
Має хукавий голос.
Має брунатні очі,
Точнісінько як каштани.
Пише симфонії-вірші
— Як їх? — езотеричні.
Має гостренькі зуби.
Ними вона покусала
Бідного чоловіка,
Який задля заробітку
Втяв барокових німців,
Якого й без того шпетять
Шановна пані Орися,
Грицько Порфирович любий
Ще й одноногий Цвіркун.
Ах, Віро! Всього не напишеш!
Приїхали б, справді, знову,
Тоді б ми і позмагались.
Принаймні не забувайте:
Мешкає в Києві-граді,
Де — саме гуде хуртовина,
Але ж буває і літо,
Завжди вас бачити радий
Такий собі Леонід.
1970