«Крізь непрозірний час…»

На килимі камінної трави

Вона лежала строга, невідома.

Була печаль, була печальна втома

В незвичнім повороті голови.

 

Крізь непрозірний час я розпізнав

Литво чола, чітку споруду вилиць.

…На декілька народів і держав

Два серця під одним склепінням бились.

 

Я зрозумів: на світі не щеза

Людська надія і людська сльоза.

В закрижанілій нескінченній тиші

Є первні досконаліші й тривкіші

 

За золоті квадрати, кола, ромби

На подолка́х, зап’ястках, біля скронь.

…І вихлептавши кисень з катакомби,

Шарпнувся, мов гінчак, і вмер вогонь.

 

Блюзнір, я захлинувся і оглух

І поруч неї на́взнак розпростерся.

…І шию остудив палючий дмух,

І колихнулись наді мною перса.

 

Гроза розпочала бучні обжинки.

Шалів довкола дух пшениці й глею.

 

Водою збило з мене порох жінки,

Що матір’ю колись була моєю.     

10.05.1975

 

СТЕПОВЕ СОНЦЕ

ЗАСПІВ

Рівнина́ спокійна та могили —

Чорні стріхи попідземних хат.

Рівнина́. За неї в бій ходили

І за неї гинули стократ.

 

Рівна, рідна, різна. Прозирнути

Наскрізь можна. Слухати — мов крик.

Хто набрав колись безмежжя в груди,

Вже його не видихне повік.

 

Ти з яких летиш століть, лелеко?

Що душі повідаєш моїй?

У державі степу жити легко, —

Вдержатися, вижити посмій.

 

Тут не да́но вибирать нікому:

Закорінюйся чи падай ниць,

Як загуркотять по видноколу

Навісні загони блискавиць.

 

Як нещадно землю цю вбивали!

Нападуть — ні лісу, ні ріки.

Та вставали з-під копит навали

Рудні, села, сині сокирки́.