«Крізь непрозірний час…»

***

Я тебе убив чекавши.

Вже минув сорокоуст.

Нащо ти зі мною завше,

Наче пара коло уст?

 

Ти проходиш непомітно

Скрізь, куди приходжу я.

Воду п’є і гасить світло

Мовчазна душа твоя.

 

Ти не рута. Ти покута.

Ти моє нічне крило

Недолужне…

Геть, забута!

Щоб тебе — мов не було.

 

Щоб лишився тільки вибух

Сонця — й хмари угорі,

Тільки нАмерзні на шибах,

А на вітах — снігурі.       

08.01.1971

 

СТЕПОВИЙ ЕСКІЗ

Над імлою ранковою

В рум’янистих житах

Кіммерійською мовою

Вимережує птах.

 

Він кричить-захлинається,

Висіває срібло́.

На землі не минається

Ні краса, ні тепло.

 

Не кінчаються відстані,

Блиск роси на листку.

Коси, вітром розіскрені,

Хлопцям палять щоку.

 

Хоч умрем, та воскреснемо,

Зійдем зливою ми.

Ще вигулюють веснами

Тонкошиї громи.

 

Бродить соками п’яними

Попіл скіфських багать.

Під старими курганами

Світлі чаші дзвенять.

Орджонікідзе, 17.06.1973

 

КАТАКОМБА

Впав з неба жайвір. Пшениці́ мовчали.

Загуркало за обрієм блідим.

…І розчахнувсь мені забутий дім,

В материку прорубаний мечами.

 

І стелею пригнічений важкою,

Я застромив у морок жмут газети.

Щоб видобути спогад з непокою,

Палали гасла, визиски, ракети.