«Німб», уривок з роману

 –  Та нормально.

 –  Ну добре, що так, а то мені тут все неспокійно, як згадаю той ранок. Я ледве встигла тут переказати про тебе, що ото ти зранку витворив, своїм друзям, так вони мене тут діставати почали... Діти теж прибігали зі школи, питалися... Перелякані. Коротше, якщо ти ще раз таке викинеш, то я тебе попереджаю... У мене нерви не залізні... Між іншим, я мушу сьогодні затриматися на роботі... Так що вечерю приготуєш сам, там у холодильнику все є...

 –  Та я знаю... Треба то треба... Все зроблю, не вперше...

Коли Петро Васильович поклав слухавку, йому захотілося плакати. Він оглянув усіх і вийшов із кабінету. Але як тільки опинився в коридорі, тут же зрозумів, що іти нема куди. Хоч взагалі бреди кудись геть. А до того ж німб у темряві засяяв, як електролампа. І що воно за напасть така? Він рушив до туалету, хоча і не хотів туди, а також і курити вже давно кинув, тому не дійшов, а став у більш-менш безпечному місці – в кінці довгого коридору, біля самого вікна, де нібм трошки ховався в сонячному світлі. Задивився у вікно. У гулкій тиші коридору стало спокійніше.

х х х

Знав би він, що там почалося у відділі, та й узагалі, що зараз котилося по кімнатах великої будівлі, які розмови почали точитися телефонними каналами... А от у відділі зародилася можливо перша у “посткомуністичній” державі неформальна профспілка, причому із релігійним ухилом, бо на захист святого. Спочатку, звичайно, сумніву було чимало, але врешті всі погодилися на тих словах, які були сказані Петром Васильовичем до Галі. Їх усі чули і їм усі повірили через те, ЯК вони були сказані. Тобто що Петро Васильович сам собі того не зробив, а з’явилося воно само. І тоді стало ясно, що то знак і що Петро Васильович – хоче він того чи не хоче, є свого роду посланцем Божим, на якого треба орієнтуватися. Принаймні, захистити його треба – то на сто відсотків. Адже всі його дотеперішні дії справді можна розцінювати як дії людини божої. Як уже говорилося, сім’янин, скромний, працьовитий, ретельний в усьому, свідомий, терплячий і таке інше – між іншим, і дружина в нього підла і підступна, і навіть те, що він її терпить і за дім, за дітей дбає, і сам ніколи навіть в гречку не скочить (“ніхто не бачив, ніхто! а Галя не рахується”, вона навіть не встигла почервоніти), то вже само собою говорить, що він справді просто свята людина. Коротше, всі порішили, що як тільки реально постане питання про звільнення, то вони за нього стануть горою. Навіть вчинили перші дії, почавши обдзвонювати своїх у інших відділах і повідомляти жахливу новину про спробу звільнення чудової людини і підбурюючи до спільного захисту. Святий він там чи не святий, мовляв, а Бог його за щось таки виділив.

х х х

Тим часом Петро Васильович, трошки заспокоївшись, врешті пішов до туалету. І знову став перед дзеркалом, розглядаючи вже ненависний йому німб. Може, щоб він зник, треба вчинити щось особливо грішне? Який-небудь такий солідний гріх... Правда, коли Петро Васильович почав подумки продумувати ті потенційні гріхи, на які здатен, то один за одним тут же і повідкидав. Одні не годилися, бо потребували довгої підготовки, а на інші він не вважав себе здатним. Ну, наприклад, на „чоловіковбивство”. А до того ж, невже він не встиг нагрішити настільки, що в його силах, щоб той німб не мав права з’явитися над ним? Навіть мастурбував, бувало, тут на роботі, коли нікого не лишалося (а що поробиш, коли хочеться, а від дружини вечорами буває тільки зневажливі оцінки і чуєш)... Може, якби була тут якась поступливіша жінка, то він би і з нею согрішив, але не попалося. Чи мастурбація до гріхів не належить? Може, взяти зараз тут щось потовкти, поламати?... Дзеркала і унітази ці... Петро Васильович скрушно помотав головою, навіть не скрививши іронічну посмішку, і вже хотів вийти, як тут до туалету зайшов його товариш Микола.

 –  А я так і знав, що ти сюди, мабуть .... пішов... – він хотів сказати „втік”, але німб надто яскраво виділявся над головою Петра Васильовича і не пасував до такого слова. -- А то у відділі ніхто не знає... Отже то таки правда про німб... Світиться...

–  Та правда... – тихо промимрив Петро Васильович, але так якось відсторонено і “потойбічно”, що остаточно вибив із колії свого товариша.

–  То ти... – Микола перервав свою запитальну інтонацію, бо хотів спитатися щось мабуть дуже дурне... – А у нас уже всі кажуть, що ти святий... Мені навіть якось... Я тепер гадаю, що вони правду кажуть...

Петро Васильович тільки глипнув на колегу. Йому заціпило на те „святий”, він мовчав.

 – То ти, виходить, знав... – знов майже запитально знову сказав Микола.