«Німб», уривок з роману

Далі все вже йшло простіше. Діти знову ж таки нічого не питалися. Слава богу, хоч вони були якісь ощадливі в тому здивуванні. Хоча теж поводилися не дуже відповідно до звичного: слухалися все, що не казав. Поробили домашні завдання, як тільки нагадав, потім за телепрограми з пультом до телевізора не билися і дивилися все, що не показував, спати лягли вчасно, навіть зуби почистили без нагадувань. Хоч якась вигода від того німба! От тільки чи надовго то з тими малими? Звикнуть і все... Зрештою, мабуть, всі звикнуть із часом. Єдине тільки муляло цілий вечір – очікування дружини. Як він її зустріне, що скаже, як будуть вони говорити. Німб німбом, але ж тут цілковита катастрофа. Вона ж і сьогодні, мабуть, теж як і раніше це робила, залишилася, мабуть, у того “свого”, кого він там повинен був знати, хто у них у гостях тут був... І цілий вечір, мабуть, зовсім не справами займалася, а десь... Петро Васильович намагався тільки себе не дуже накручувати, щоб справді не наробити лиха. Він готував собі слова і ніяк не міг придумати. Він не хотів картинності і сцен, але не хотів і ненависті. Загалом він сам не знав, що хотів.

Але все закінчилося того вечора дуже просто. Дружина прийшла веселенька, покрутилася на кухні, нічого йому не сказала, тільки на хвилину затримавшись у великій кімнаті із телевізором, тобто розглядаючи все ж німб свого Петра, кільканадцять хвилин пошуміла водою у ванній, і пішла до спальні спати. Не вечерявши. Петро Васильович навіть не поворухнувся, щоб із нею поговорити. Його охопили дрижаки. І досить довго його тіпало, поки заспокоївся. Врешті вирішив до неї спати не йти і поки що скандалів не зчиняти, раз уже так. Навіщо йому її чергові верески і звинувачення. Головне, що він уже все знає. Тепер можна з тим змиритися і навіть нічогісінько не робити і не говорити. Хай іде під три чорти зі своїми хахалями. Він більше її не торкнеться.

Врешті, може справді в тому є якась своя святість, що він досі, як останній йолоп нічого не помічав? Хоча якщо тепер оглянутися, то натяків на то було досить... та й підозрював трошки, просто не давав собі вірити.

Така думка його трошки заспокоїла, але було ще останнє, що мусило стурбувати наприкінці того складного дня: запізнілі нічні місцеві теленовини, де він почув про себе. Там сказали, що у місті, за чутками, тобто за неперевіреними повідомленнями, з’явився чоловік із німбом над головою. Наче б то його бачили на вулицях і в громадському транспорті. Мовляв, це викликало певну напруженість у деяких церквах, де зійшлися люди і священики вимушені були давати пояснення парафіянам про сумнівність такого об’явлення. Така ж напруженість виникла в одній із організацій міста, де багато людей-очевидців запевняли, що не тільки бачили того чоловіка, але і працювали з ним багато років. З етичних мотивів прізвище чоловіка поки що не розголошується, але причини феномену, якщо такий мав місце, неясні, як і потребують вивчення науковцями, або ж виведення на чисту воду трюка, який у такому разі за рівнем блюзнірства навіть ні з чим не може бути порівнюваний.

Далі втома від дня не дала Петрові Васильовичу більше шансів турбуватися, він був уже остаточно знесилений і повинен був заснути. Він випив дві чарки горілки і замотався пледом.

Заснув Петро Васильович таки в кріслі і при увімкненому телевізорі, бо як тільки його вимикав, то тут же починав яскраво світитися таким самим телевізійним світлом ненависний німб....

* * *

Наступний ранок почався майже так само, як і попередній. Будучи песимістом, Петро Васильович навіть не сподівався, що німб кудись зникне. Тому не здивувався його появі у дзеркалі, хіба що тільки ще більше спохмурнів. А далі подумав – голитися чи ні, і відмовився, поторкавши щетину. Відчуття невиспаності, втоми і болю в костях від крісла, в якому довелося ночувати, змусили взятися до невеличкої гімнастики. А потім усе, як завжди. Окрім того, що коли Петро Васильович визирнув у вікно, то побачив там якісь дивні насторожуючі речі. По-перше, там вже в таку рань вешталися якісь люди, по-друге, було більше автомобілів, як для їхньої тихої вулички, і під’їжджали нові. Час від часу хтось зиркав у бік його вікон. Петро Васильович, звичайно ж, тут же запідозрив дуже недобрі справи, хоча спочатку він намагався відігнати підозри (мовляв, невже так швидко можуть розноситися чутки та ще й викликати реакцію?) і продовжив свою звичну роботу, але коли все ж змусив себе глянути у вічко вхідних дверей, то знову там побачив якихось людей, які просто собі стояли і не збиралися нікуди іти. Він злякався. Тут йому вже і не до думок про дружину стало.