«Переклади»

Вероніка Тушнова

Для суперниці  

Без запрошення, без провини

У мою увірвалася долю...

Ти, напевно, хороша людина,

Якщо він захопився тобою...

 

Може, очі ясні блакитні,

Гарна, мабуть, струнка, як і я...

Тільки він мовчав непохитно,

Не назвавши твоє ім’я...

 

Я б зустрілась з тобою охоче –

Де блукаєш ти в цьому краю?

Хоч тебе не бачила в очі,

Та у всьому тебе впізнаю...

 

В сяйві сонця, в квітучості травня,

У пташиних гірких ключах,

У безсонних моїх стражданнях,

У його щасливих очах...

 

Він, побачення наші зібгавши,

Поспішав розпрощатись зі мною...

Незнайомкою заховавшись,

Ти була за його спиною...

 

Без запрошення, без провини,

У мою увірвалася долю...

Ти, напевно, хороша людина,

Якщо він захопився тобою...

 

Вже біді моїй не допоможеш —

У минуле спалила мости...

Бережи його, скільки зможеш,

Якщо я не змогла вберегти...
_____________________

СОПЕРНИЦЕ

 

Ворвалась в мою жизнь непрошено,

О моей беде не скорбя,

Но, наверно, ты очень хорошая,

Если он полюбил тебя.

 

Может, тоже голубоглазая,

Жизнерадостна и резва.

Только он ничего не рассказывал,

Даже имени не называл.

 

Как найти тебя между прочими?

Где ты ходишь в нашем краю?

Я тебя не видала воочию,

Но во всем тебя узнаю.

 

В свете солнца, в майском цветении,

В чутко дрогнувших голосах,

И в бессонных моих сомнениях,

И в счастливых его глазах.

 

И когда он, свидание комкая,

Второпях прощался со мной,

Значит, это ты незнакомкою

За его стояла спиной.

 

Ты пришла в мою жизнь непрошено,

О моей беде не скорбя,

Но, наверное, ты хорошая,

Если он полюбил тебя.

 

Я бы рада была не тревожиться,

Да как вспомню минуты встреч…

Береги ж его, сколько можется,

Если я не смогла сберечь…

***

Вероніка Тушнова
Не відрікаються кохання

Не відрікаються кохання,

Життя триває, очевидно ...

Хоч як втомилась я в чеканні,

Та жду і знаю — не набридне...

Прийдеш у темряві, в вікно

Летять вітри, неначе стріли...

Ти пригадаєш, що давно

Ми один одного не гріли...

Тобі хотілося тепла,

Щоб аж до сліз, щоб аж по венах...

А черга все текла й текла,

Ти ж не чекав — спішив до мене...

І, як на зло, повзе таксі,

Чи то метро — я знать не знаю...

І всі шляхи, дороги всі

Пухнастим снігом замітає...

Так тихо й сумно, чути лиш

Хрипить лічильник у будинку...

Як ти по сходах пробіжиш,

без паузи, без відпочинку...

Заради цього тЕрплю я,

Воно як істина незрима...

Тому це доля й суть моя —

Отак чекати під дверима...
________________________

       Не отрекаются любя.

Ведь жизнь кончается не завтра.

Я перестану ждать тебя,

а ты придешь совсем внезапно.

А ты придешь, когда темно,

когда в стекло ударит вьюга,

когда припомнишь, как давно

не согревали мы друг друга.

И так захочешь теплоты,

не полюбившейся когда-то,

что переждать не сможешь ты

трех человек у автомата.

И будет, как назло, ползти

трамвай, метро, не знаю что там.

И вьюга заметет пути

на дальних подступах к воротам...

А в доме будет грусть и тишь,

хрип счетчика и шорох книжки,

когда ты в двери постучишь,

взбежав наверх без передышки.

За это можно все отдать,

и до того я в это верю,

что трудно мне тебя не ждать,

весь день не отходя от двери.

***