«Повість про чотири квітки»

Незважаючи на полуденний час, холодна жовта імла згущувалася. Пiсля вульгарно-непристойного дотепу Рози бажання розмовляти нi в кого не було, тому до самої Церковної площі всі мовчали, навіть Піфала бiльше не рипіла.
Погана погода навіювала похмурі думки. Анжер весь час намагався поглянути крізь Розу, оскільки подейкували, що iрорги мають бути трохи прозорими. Чим довше він вдивлявся в її позбавлену жодної ознаки смаку волошкову зачіску, тим впевненiше готовий був заприсягатися, що Роза ані на крапельку не прозора. І в той же час Анжер інстинктивно відчував велику небезпеку. Навiть бiду. Дивна подруга... Він змусив себе думати про щось інше, але з цього також нічого не вийшло.
Анжеру не давала спокою Тиша, яка залишилася чекати на нього в Лілінiй квартирі. Він все прикидав, чи вистачить у нього сил на те, аби жити разом з Лілією. Гортензія його зненавиділа, причому Тиша це передбачила. Але Гортензія насправдi виявилася просто навiженим дівчам. Лілія ж вірить в Золотого Бога і в його Кардинала, отже вона не негiдниця, в її душі є хоч щось святе і добре. Так, звiсно, наркотики, легка грубуватiсть і розбещеність не личать нареченiй. Лілія чимось навіть схожа на Розу, недарма вони подруги. Однак вона набагато краща за Розу.
Зрештою Анжер вирішив, що сил вистачить. Можливо, він навіть підсвідомо примусив себе вирішити саме таким чином. Адже в куточку кімнати причаїлася вкрай небезпечна Тиша. Варто тільки впасти у самотність...
Думати далі просто не було сил.
Десь попереду приглушено гомонiв натовп. Юродива вереснула, і розмахуючи на всі боки руками і головою, незграбно зашкандибала уперед.
— Пiфала, ти куди поперлася?
Юродива не відповіла. Вона підстрибувала, мов зламана заводна лялька, і дерев'яно бігла так швидко, наскiльки вистачало сил, вирипуючи з несподiваною нiжнiстю:
— Ма-а-а... Ма-а-а-а... Ма-а-а-а...
Роза непристойно голосно пирхнула.
— Все ясно, — сказала Лілія, — сьоднi на Церковній площі кого-то казнять.
— Чому? — не зрозумів Анжер. 
Замість відповіді наречена переромбувалася і вказала букетом чорних лілей уперед.
Вулиця вливалася у Церковну площу. З-за бурхливого натовпу і жовтого туману, що клубочився над нею, площа скидалася на казан пекучого варива. У центрі площі невиразно темніло громаддя церкви, а десь на півдороги туман відблискував золотим.
— Пішли туди, — наказала наречена, від нетерпіння поводячи ніздрями і немов би принюхуючися. Роза голосно закричала, розмахуючи орекламою:
— Дайте пройти! Дайте пройти молодятам! Дорогу! Дорогу! Дайте пройти!
— Боже, це невозможно, — прошепотiла Лілія, коли всі троє наблизилися до місця страти.
Туман несподівано швидко розсіявся. Анжер ясно побачив, як високим білокам'яним помостом повільно й урочисто рухається гігантська фігура Майстра. Анжеру здалося навіть, що туман навмисно втік, аби продемонструвати йому таке надзвичайне видовище. Майстер з неприхованим захватом погладжував пишну кучеряву бородищу, чорний фартух до колін, що шкіряно порипував при кожному кроці, три мідні бляхи на грудях, широкі шкіряні ремені, що туго оповили зап'ястки, і ремінь навколо голови. Крім фартуха, ременів і широкої стегнової пов'язки, ніякого одягу на Майстрові не було. Тугі волохатi вузли м’язiв, з яких складалося його тіло, явно були предметом невсипущої турботи їх власника. Майстер поглядав у затьмарене небо і самовдоволено говорив:
— Що, подобаюся тобі таким? А пам'ятаєш, яким я був раніше? Роби зачіску, голися кожного дня... Слимак, плюнути огидно! — Майстер звучно плюнув під ноги і немов демонструючи, що він нарешті в гуморi, притупнув і з ухканням крикнув: — А тепер от інша рiч... Ух-х-х, ух-х-х! Тепер мiй час!.. Ух-х-х, ух-х-х!
Анжер не зрозумів спочатку, до кого звертається цей дикий і страшний Майстер. Дві фігури, що висіли в ланцюгах по інший бiк помосту, здавалися мертвими. Раптом юнак із здивуванням помітив Піфалу, яка намагалася заповзти на поміст і рипіла:
— Ма-а-а... Ма-а-а... Мій Ма-а-а-йсте-е-е-ер... Яа-а-а-ак те-е-ебе-е-е-е... ко-о-оха-а-а-аю-у-у-у... Ко-о-о-о... ха-а-а-а... ю-у-у-у...
— Любиш, артистко, любиш, — Майстер підійшов до Піфали, зневажливо зiпхнув її вниз, голосно зареготав і сказав: — А старого пам'ятаєш? Бідолашний дряхлий Суд! Ох і побавився я з ним!.. Зате тепер — поміст, борода, фартух... Краса! Як у справжнього старовинного ката. А костюмчик мій коричневий пам'ятаєш? Пам'ятаєш, артистко?.. Ну пішла, п-шла! — Майстер грізно навис над Піфалою, яка знов намагалася піднятися до нього. І тут повітря розпороли важкі слова:
— Н-на землі
с-стоїть
Місто,
Всюди-всюди
с-стоїть
М-місто...
Один iз скутих підняв голову і співав. Тобто не співав навіть, а долаючи неймовірне внутрішнє знесилення, кидав шматки рядків у натовп.
Зосередившись на вивченнi прекрасного у своїй реліктовій дикості Майстра, Анжер майже не звернув уваги на двi скелетоподiбнi руді фігури в іржавих ланцюгах. Тепер він придивився до них уважнiше. То були юнак і дівчина, обидва абсолютно голі. Між ними висів униз головою білий пацюк, котрий весь час намагався підтягнутися і вхопити себе за хвіст, прикутий до поперечки тонким золотим ланцюжком. Юнак обвiв відчайдушним рудим поглядом завмерлий під ударами слів натовп і безпощадно продовжив:
— В цьому Місті
ж-живуть
л-люди,
Та вони
к-кохати
н-не вміють.
Т-та яке там
“к-кохати”! —
ж-жити!
Ж-жити страшно —
вони конають...
Широко крокуючи, Майстер став грізно насуватися на співака.
Анжер інстинктивно обійняв Лілію за плечі і прошепотiв:
— Бідолашні, бідолашні...
— Хто бідні? — щиро вразилася Лілія. — Хто се тут бідний?! Ні, диви, диви, який щасливий!