«Повість про чотири квітки»

— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — мірно взревував натовп. Через плече Майстра Iриска бачила, як обличчя юнака зробилося жовто-білим, вкрилося зморшками страждання і дрібними росинками поту, а зіниці рудих очей стягнулися в малесенькi цяточки. Та з його вуст не зiрвалося ані звуку.
— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..
Майстер різко скинув руки назустріч срібному сонцю, що зійшло над руїнами, і повернувся до натовпу, проголошуючи:
— Перший — на світанку.
— Ого-о-о-ой! — дружно завив натовп.
Пограваючи блискучою золотою бритвою, Майстер попрямував до дівчини.
— Ну що, жаднюго, так і не дала нікому скляночку?
Роза, котра стояла праворуч, всадила Iрисцi у бік тонку золоту голку. Дівчина сіпнулася. Ланцюги сумовито задзвеніли.
— Не вертися, носа вiдшматую, — пожартував Майстер, знизу вгору погладжуючи пишну бороду і демонструючи намисто iз сiмома рiзними мідними пiдковками на шиї.
— Чашечка могла тріснути, от вона і боялася, — примирливо сказала Лілія. — Цюю дуру з тріщиною ніхто б замуж не взяв. А от хоча би пососати коктейля... Ні, Iриска, ти i правда дурная, шо тікала од хлопців.
— Ви, покидьки, заткніть пельки. І особливо ти, бузкова.
Незважаючи на біль від голки і страх, Iриска здивувалася, оскільки це були перші слова, сказанi юнаком за час страти. Здивувалася вона і тій ненависті, з якою він дивився на Розу.
— Ага, то ти заговорив, — зловісно пробурчав Майстер. Він хотів одразу ж розправитися з юнаком, але передумав. — Коли закінчуватиму сьогодні на заході сонця, повиєш ти в мене.
Не звертаючи більше уваги на прикутого, Майстер намилив Iрисцi чоло і маківку густою золотавою піною і заходився ретельно голити її прекрасне руде волосся. У кутках очей дівчини заблищали сльози.
— Не засмучуйся. Рудий колір дуже поганий. Хто рудий, той проти нас, — насміхався Майстер. — Зате я посаджу на твоє чоло прекрасну синю брошку.
Він самовдоволено засміявся. Iриска схлипнула і мимоволі смикнула головою.
— Я ж казав: стій тихо, носа вiдшматую. Тепер от шрам... О-о-о! — Майстер деякий час розглядав скривавлене лезо бритви, потім витер його об фартух і сказав: — Ти би все одно довго не прожила. В тебе червона кров. Такі не затримуються.
— От не знала, так не знала, — Роза деякий час з цікавістю розглядала кров рідкiсного кольору, потім подивилася на встромлену у бік голку і підтвердила: — Точно, червона.
— Гаразд. Відійдіть-но звідси. Під час страти не можна стояти близько. Нехай всі бачать все.
Роза і Лілія слухняно позадкували. Майстер витер рештки піни з голови Iриски. Дівчина міцно примружилася.
— В iм'я Золотого Бога і Білого Кардинала, — урочисто мовив Майстер. 
Iриска відчула, як розжарене дочорна тавро впилося їй в чоло.
— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — заревів натовп.
Потилиця упиралася в Ганебний Стовп, тавро нещадно вплавлялося в чоло і, здавалося, занурювалося в мозок.
— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..
Iриска не могла більше терпіти. Вона тихо-тихо застогнала горлом, захрипіла на такій низькій ноті, яку ледве вловлював людський слух. А у вуха рвався надсадний крик, що перекривав ревiння натовпу iроргiв.
Тавро відвалилося від шкіри.
— Ого-о-о-ой! — відповів натовп.
Iриска розплющила очі та із здивуванням побачила, що кричав і біснувався в своїх ланцюгах юнак, прикутий до Ганебного Стовпа навпроти.
— Ач прорвало тебе, — мовив Майстер, перевальцем підійшов до прикутого і з силою вдарив його у щелепу.
— Покидьки, покидьки, — прошепотiв юнак. 
З куточка його рота потекла тонка яскраво-червона цівка.
— Е-е-е, то в тебе також червона кров! — здивувався Майстер. — От ви і поздихаєте сьогодні. Нічого, набудете кольору неба й Бога. Це священний колір, він вам личить.
Майстер покосився на тигель з розплавленим золотом і регочучи спустився у натовп. Гуркiт густого божественного сміху вторив Майстровi. Iриска повернула важку пiсля таврування голову праворуч. Там, на пласкому даху церкви, сяяла фігура Золотого Бога. Вона була більш яскравою, ніж золоте небо, і навіть яскравішою вiд срібного сонця. Очі почали сльозитися, коли Бог припинив сміятися, змахнув рукою і наказав:
— А тепер нехай триває свято iризацiї!
Натовп відлинув від білокам'яного помосту, звернувши всю увагу на невелике узвишшя перед церквою. Зображення Кардинала Задоволеного з фасаду також спостерiгало за узвишшям. Бiля пiднiжжя церкви розташувалися iрорги, стомленi від спраги.
Свято тривало.
На узвишшя по черзі сходили оголені юнаки й дівчата, кланялися Золотому Боговi, Кардиналовi Задоволеному, натовпу і спліталися в обіймах. Тільки-но вони відпускали один одного, на узвишшя вискакували десять iроргiв і випивали їх під захоплені крики натовпу. Юнаки й дівчата волали і пручалися, але через деякий час вже iроргами покидали мертві тіла, бадьоро підстрибували, викрикували ритуальне “Огой!” — і приєднувалися до інших iроргiв, пов'язавшися Паском Відмінності. Iрисцi здалося, що з кожною випитою парою Золотий Бог трохи підростає і скоро перестане уміщатися на даху церкви. Мертві тіла складали акуратними рядами на краю узвишшя.
Ланцюги на протилежному Ганебному Стовпі тихенько задзвеніли, потім ще і ще. Заворожена жахливим ритуалом Iриска не відразу озирнулася в той бiк. Коли ж подивилася на юнака, то ледь не скрикнула.
Позаду Стовпа стояла Смерть. Поклавши мітлу на поміст і вставши навшпиньки, вона якомога обережніше перерізала величезним ножем товсті кiльця ланцюгів. У юнака звільнилися руки. Ліва нога, права. Талiя. Шия. Вільний!
Iриска стримувалася щосили. Якщо вона закричить або просто скаже хоч слово, хтось обов'язково обернеться. Тоді юнака знову схоплять. Але Смерть, схоже, зовсім не звертає на неї увагу. А як же вона?!