«Повість про чотири квітки»

Тільки тепер Анжер з жахом усвідомив, що Лілія навряд чи звернула увагу на страту. Вона дивилася туди ж, куди вирячилася більшість людей, що стояли довкола, особливо молоденьких дівчаток і дівчат. Там, у величезному вікні будинку якийсь сивий дiдуган у білому плащі набував картинних поз, розмахував руками, загалом, явно манiрничав. Знайомий старий... Невже той, з ікон?
— Кардинал?!
— Ага, Білий Кардинал. Диви, диви, який лапусик! Я просто захоплююся! Мені даже жарко!..
В Анжера дрібо затремтiли коліна. Отже, вона не бачить страти...
У цей час Майстер підхопив з помосту тигель, почав мірно занурювати туди руку і широкими жестами намазувати на Рудого розплавлене золото. Той забився в ланцюгах, викрикуючи крізь напади пекучого болю:
— Душі їхнi!..
Смокчуть!..
Iрорги!..
Та душа!..
З них!..
Майстер вкарбував порцію золота в обличчя Рудому.
— Як він може брати розплавлений метал рукою? — прошепотiв Анжер. 
Ноги в нього заслабли, волосся ворушилося, гарячий піт заливав очі.
— На то він і Майстер, — неуважливо відповіла Лілія, нашепчуючи молитву Білому Кардиналу, ромбуючися та повторюючи: — Диви, який лапусик...
— Ага, утік! Адольфе, Адольфе, біжи! Біжи, Адольфе! Щасти тобі!
Білий пацюк все ж дотягнувся до хвоста, перекусив його і шмигонув у натовп. Руда звитяжно дивилася на розлютованого Майстра, котрий надто захопився стратою співака.
Однак нареченому, нареченiй і її подрузі так і не судилося побачити смерть Рудої. Громаддя церкви загуло багатоголоссям гонгів. Лілія стрепенулася і штовхнула Розу.
— Боже, ми ж опаздуємо! Бистрiш!
Анжер iшов за нареченою похитуючись, щохвилини хапаючися за обличчя і шиплячи крізь мiцно зцiпленi зуби. Він все намагався пригадати вираз очей Лілії, коли її погляд ковзнув по обмазаному гарячим золотом, але все ще живому Рудому. Невже в очах його Лілії не було зовсім нічого, окрiм порожнечi?..
Анжеру не давав спокою ледь чутний тоненький крик, монотонний і протяжний. Немов придавило каменем малесеньке зайченя.
— Ліліе, що це за писк?
Намагаючися не ворушити губами і не обертатися, наречена прошепотiла:
— Он у тому углу. Коли робили церкву, розваляли багато домiв. Кафешки всякі, плохi місця, дiм участку, де судили. Але там же не тіко це було, там ще люди жили. Всi віруючі оттудова вийшли, їм сказали ранше. А це Дитячий Крик. Якогось хлопчика з невіруючих завалило, і Крик застряв у камнях. Так і зробили церкву з Криком. А там, рядом, вiдiш отую купу падла? То це матiр того хлопчика. Вона прямо тут iздохла. Сильно много ревiла.
Все попливло в Анжера перед очима. У кутку, де був замурований Дитячий Крик, застигла Смерть. Загадково усміхаючись лише висохлими губами, дивилася вона на нареченого.
“I смерть я стріну, як блаженство”, — несподівано спалахнув у запаленому мозку уривок якогось вірша.
— І не розлучить вас віднині ніщо у свiтi! Ніколи! — проголосив Той, Що З'єднує, високо пiднiсши зображення Кардинала Благословляючого. Роза шумно заплескала в долоні, Смерть відступила в тінь і зникла.
Церемонiя скiнчилася.
— Пішли.
Лілія тягнула Анжера за руку, але той стояв мов укопаний.
— Церква понравилася? Отож! Я од неї теж завше балдю. Аж всередині холодно, так?
— Я залишуся тут. Ляжу поруч з Криком, поруч з... матір'ю. І також помру.
Лілія здивувалася, але раптом щось уторопала і пристрасно зашепотiла:
— Ти шо, Анжер! Iз ума зiйшов, чи шо? Ми тепер муж i жона. Ми вмєстє. Ти подумав, я ненавижу тебе за то, шо ти невіруючий? Дурень, я тебе якраз навижу! Ми ж поженилися. Ти не такий, як оце. Ці розваляли багато церкiв. Говорять, матiр Дитячого Крику лiчно вбила дев'яносто три дітей, коли стріла церковний хід до Кардинала, о яка падла! Крім того, развє ти хоч, шоб я лягла отута вмєстє з тобою і тоже здохла? Нас же тепер нічо не розведе, забув?!
Хвилі зоряного Ліліного погляду ще раз повернули Анжеровi сили.
Хоча в душі щось таки надламалося. Він йшов рука об руку з дружиною, а попереду волав і гасав Дитячий Крик. Щільне кільце якихось незнайомих людей, очолюваних волошково-бузковою Розою, кудись вело молодят, але Анжер просто не сприймав їх. Перед ним стрибав Дитячий Крик, розмахуючи рученятами і вiдчайдушно кривляючися в марній спробі щось пояснити.
Натовп. Знову натовп. Як це дратує!
— Ліліє, що це за люди? Звідки вони?
Роза, якісь незнайомі обличчя, Майстер з позолоченими пiсля страти волохатими ручищами, ще обличчя... Цікаво, де ж Тиша?..
— Віруючим положено приймать гостей. Хто схоче, той iде на свадьбу, — на підтвердження своїх слів Лілія вказала на зображення Кардинала Щедрого.
Крізь затикаючий вуха галас до свідомості Анжера долинув шепіт. Щось загрозливе було в ледь чутних словах. Юнак нашорошився.
— Я намагалася умовити... І Лілію, і його... Нічого... Ні, не погоджувалися... Святу з себе удає... Не знаю... Не мужчина... Не знаю...
Анжеровi здалося, що небезпечний голос належав Розі. Він марно шукав її певний час, доки не побачив біля Лілії. Подружки теревенiли, упершися одна в одну чолами. Анжер прислухався, але вловив лише уривок фрази: “Яке вам діло до інших? Йдіть...” Майже одразу Лілія запально обійняла Розу, підбігла до чоловіка і мовчки потягнула його в порожню сусідню кімнату. Анжер машинально підкорився.
Перш нiж дружина зачинила двері, він оглянув гостей. Всі посилено займалися своїми справами: невимушено базікали, поїдали і випивали роздобуті у кухні трофеї, тинялися по кімнатi. Лише Роза уважно спостерігала за молодятами, прикусивши яскраво намальованi губи.
— Ну, от ми й одні, — з полегшенням зiтхнула Лілія і одразу ж почала роздягатися. Вона робила це якось діловито, з пiдкресленою грунтовнiстю.
— Не треба. Зачекай.
Дружина здивовано завмерла з акуратно складеною сукнею в руках.