«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

    Таких довгих снів я ще не бачила: здається, що скільки спала — стільки й снилось. Уві сні весь час лив дощ й світило сонце. Зі стелі, наче через сито, струмочками стікала вода й  просочувалась крізь дощату підлогу. Дощ був теплий, лагідний. Не думала, що звичайнісінький дощ може нести в собі стільки щастя! Переходжу з кімнати в кімнату, яким, здається, в цьому будинку не має кінця-краю. І в кожній наступній кімнаті зі стелі стікає дощ. Однак скільки б не капало зі стелі, покинуті колишніми мешканцями речі, залишки зруйнованих меблів залишаються сухими. Затримуюсь біля кожної речі, що розкидані по кімнатах. Ніжно торкаюся їх рукою, погладжую потріскану поверхню дверцят шафи, щербатої вази — все це дарує фантастичне почуття невагомості. А там, де закінчуються кімнати, на мене  має чекати хтось невідомий. Швидше б вибратися з цього лабіринту кімнат. І раптом пригадала, що десь тут поряд є спеціальний перехід. Але як я не намагалась його відшукати — все це, зрештою, закінчилось тим, що я остаточно заблукала.

   В одній з кімнат зупинилась, озирнулась навколо: старезні, але в доброму стані, меблі. Підійшла до відчиненого навстіж вікна й побачила наш з Леською будинок. Але замість сірої штукатурки його стіни сліпили очі білизною, а з вікна нашої квартири на мене дивилась... я сама. Така зустріч  аніскілечки не приголомшила. Більше того, я згадала, що саме ця — друга Я — мене й чекає, що саме до неї я поспішала, пробираючись через нескінченну череду кімнат. Я вибачилась за спізнення. Потім я поцікавилась у «Я», з яких це пір наш будинок, де ми мешкаємо з Леською, з’єднаний з моїм улюбленим особнячком і чи не знає «Я», як мені звідси вибратись. «Я» мовчала. Та  раптом розгледіла на  обличчі «Я»  великі чорні очі, повні бридкого холоду. Мою сукню вкрила паморозь, а з кінчиків пальців стікали великі краплі бруду й масними плямами падали на підлогу. «Дурненька, що ти витворяєш?! Мені ж холодно, — волаю у відкрите вікно. — Чого  гніваєшся? Я ж бо йду до тебе, от тільки заблукала трошки». Потім я різко розвернулася й кинулась бігти, сердито штовхаючи двері безкінечного ланцюга кімнат. Краєм ока  помітила, як у розчинені навстіж вікна починає вриватись бурхливий потік бруду. Я  задихалася від цієї мерзоти.

Прокинулася близько сьомої ранку. Виснажена, голова болить, а на душі — тривога.

Негода покинула наше місто. За вікном — яскраве ранкове сонце.

Пташки. Чути, як на подвір’ї матюкаються двірники. Підійматись з ліжка начебто й рано, але і вилежуватись без сну — не дуже втішне заняття. З нічного столика дістала першу-ліпшу книжку із тих, які понаносив Лесьчин музика. Вони розкидані по всій квартирі. Леська вмудряється   читати кілька книжок одночасно: Мілана Кундеру — в ліжку, Міллера — в туалеті, Уліцкую — на кухні, а в сумочці — «Алхімік».

   Починаю читати — не лізе. Такий порожняк! Дивлюсь на обкладинку: Джозеф М. Кутзеє «В очікуванні варварів», Нобелівська премія 2003 року. Читаю на зворотній обкладинці: «Джозеф М. Кутзеє — єдина людина в світі…» О, вражаючий початок — такі знані, великі люди й зовсім самотні на весь світ! Ця пара речень набагато геніальніша тих двох романів, що сховані під твердою палітуркою книги автора, двічі Букера. Ні, це не для мене сьогоднішньої.

    Увімкнути DVD? Але що б я хотіла подивитись? Схоже, що нічого. Зрештою, в цьому місті, окрім книг, DVD, є ще театри, музеї, картинні галереї…

А ось і чиясь есемеска: «Вітаю тебе з моїм днем народження! Юля».

Ну нічого собі! Я зовсім забула не тільки про день народження, а й про Юльку взагалі.

— Юль, привіт! — телефоную їй.

— А, це ти. Вибач, якщо розбудила. Мені не спиться, тому й іншим заважаю.

— Коли б знала, що ти так рано просинаєшся, — починаю брехати. —  То б  привітала тебе з першими променями сонця.

— Зазвичай я сплю до обіда. А вчора Дмитро, мій хлопець — я тебе з ним познайомлю, — всю ніч писав програму. Він в мене хакер.

— Від слова «хакати»?

— Чмакати, дурненька! В тебе одне на думці. (Знала б вона, що в мене зараз на думці!) Гаразд, записуй адресу… Що? Я давно не в гуртожитку. Будинок біля метро «Пушкінська» — саме той, де колись на першому поверсі був кінотеатр. Як тільки-но знайдеш третій під’їзд, то зателефонуй — я  зустріну. Чекатиму о п’ятій.

— Очікується мільйон друзів?