«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Хтось мовив таку дурницю, що без читача немає й письменника, і всі  повірили. Насправді ж все навпаки. Письменник існує доти, доки не з’явиться  його читач. То вже не письменник, якого активно друкують, нагороджують преміями, — все це аналогічно процесу, що відбувається у  раковій пухлині. Видавець, критик, поважне журі літературних конкурсів — всі вони узаконені вбивці письменника.

— Але ж коли не друкують, то не має й грошей, зворотного зв’язку з читачами. Яка ж насолода з такої творчості? 

— Проблема грошей для мене вирішується доки позитивно. У всякому разі, не бідую. А про читачів я вже пояснив: хочу бути письменником, тому  остерігаюся їх, як вогню.

— Добре ти в житті влаштувався.

— Бажаєш бути щасливим — будь ним, як говорив Прутков. Ви вже йдете? І не сказали, куди мені принести гроші?

   Я лишила йому свою візитівку: маленький прямокутничок з мобільним номером і  псевдонімом. Щоб не образити письменника. Насправді ж — він мене не цікавить аніскілечки.

   Вже біля виходу озирнулась: письменник спантеличено кліпав очима. Бідненький. Чи порадити йому зайнятись онанізмом? Нині настільки всі поглинуті самолюбуванням, що тільки й те й роблять.

Кохання — анахронізм.

    Дощ ледь накрапує. В кав’ярні зачіска висохла, і тепер в мене на голові наче вибух на макаронній фабриці. Маю зачуханий вигляд. Та мені наплювати, пішли всі до чорта!

   Доки я длубалася ключем в замку, виглянула сусідка. Знову чіпляється зі своїми роздумами, спогадами про минулу комсомольську юність та генерала-бешкетника. Чи вона, часом, не була в нього закохана? Вибачаюсь, мовляв, промокла до нитки, й пірнаю у свій акваріум.

   Почуваю себе наче вдома. Та й чи почувала я себе так  затишно вдома? Ніколи. З кожним роком шкільне визначення рідної домівки стає розмитим, втрачає своє хрестоматійне значення. Все відносно. Набираю ванну.

    Знайшла в холодильнику залишки якісного коньяку. Сьогодні у нас вихідний. Я прагну спокою. Чи не настав час збирати каміння?

Як добре розгулювати голою в порожній квартирі! Тепло від перших ковтків коньяку  доповнює блаженство. Смакую завтрашнім байдикуванням: кава, книжка, диван.

    Раптом виникла ідея. А що коли попрохати кого-небудь з працівників історичного музею (звісно, що за винагороду) зробити копію фотографії мого особнячка? Збільшу, наскільки буде це можливим, і почеплю його тут, біля вікна.

    Перечитавши  кілька разів загадкове послання, міркую, що ж найголовніше в житті людини? Батьки? Школа? Перше кохання, перший учитель… Що не втрачає ціну протягом всього життя? А можливо, найцінніше саме зараз перед тобою? Здавалося б: бери, насолоджуйся, радій. Але ж ні: вередую, невдоволено морщу ніс. А з роками виявиться, що саме ці дрібнички, яких ти не помічала, зігрівають в часи негоди.

   Чому всі намагаються стати іншими, і ніхто не хоче стати подібним дитині, тобто бути щедрим, доброзичливим, втішатись сонцем, дощем? Виявляється, ми так легко піддаємося дресируванню й слухняно перетворюємося в стадо. Звідки такий поспіх, бажання швидше знищити себе?

   Вир запитань, відповіді на які відомі, але не хочу їх чути від самої себе. Прогулянка  руїнами, дивакуватий співбесідник в кав’ярні, самотність, коньяк, злива, вечірні сутінки і тиша в квартирі повільно вершать свою справу в моєму здерев’янілому мозку. Хтось невідомий має намір сказати мені про головне. Але чи це потрібно?

   Брехня безсоромно сміється над істиною. Так було завжди.