«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Колись  краєм ока  дивився по телевізору  сюжет про молоду поетесу, мою однолітку, і почув цікаве визначення. Виявляється, ми, тобто ровесники поетеси, є пропущеними, тобто неврахованим поколінням. Нас — мільйони, і ми — загубились. Нас не помітили, наче за водою пішли.

Навіть сучка, що під парканом вивела цуценят, не кидає їх. В цивілізованому суспільстві початку ХХІ століття запросто жбурляють в прірву мільйони життів, плодять жебраків, вирощують штучні хвороби, вбивають божі таланти, витравлюють села й пишаються результатами футбольних матчів.

«Світ ловив мене і не спіймав», — сотні років тому хвастався Григорій Сковорода. І тепер я, йдучи повз Харківського колегіуму, в стінах якого Сковорода намагався колись навчити чому-небудь своїх учнів-непослухів, подумки йому заперечую: «Світ не спіймав мене тому, що я йому й даром не потрібен! Тепер ми, Григорію Савовичу, твої нащадки й земляки, наче лихі мисливці, з розпростертими руками гасаємо з єдиною мрією в голові — спіймати світ. Але він такий величезний, що ми не в змозі його обійняти. Тому й сиплеться світ піском крізь тремтячі пальці від алкоголю, нікотину, кави, безсоння і хронічної втоми наших рук».

                                               * * *

   На кінчику вечірнього променя сонця, що пронизав скло давно не митого вікна, повис тягар ночі, яка насувається на місто.

   За балконом — сутінки раннього вечора. Подумки я ще на Камчатці. Хочу побачити світанкову зорю над чорним і холодним океаном, яку вже ніколи не побачу такою, якою милувався стільки років тому.

    Сутінки — це коли час зупиняється; час без кольору і звуків; мертвий і сумний. Чи, як писав Кастанеда, «Сутінки — це щілина між світами». В цьому містичному проміжку причаїлась якась таїна — печальна, нелегка для душі, але важлива для розуму, суть буденних речей.

   Почуваю себе забутою книгою на схололому піску порожнього пляжу. Нудьгуючий вітер потріпує сторінки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набігають на гальку. Чи буде ще літо? І чи не набридне мені бути в цьому житті предметом чужого дозвілля? Непотрібні запитання, як і весь зміст моїх сторінок.

                                                  * * *

Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном (а як же без нього?), двома яблуками, четвертинкою чорного  хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути на чорний ґудзик дзвінка.

— Ти???..

— Невже я так змінився?

На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», — всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і як не дивно, з’явився знову.

— Ні, не змінився.

— Увійти можна?

— А чи варто?

— Ти не одна?

— В мене такий безлад.

— Він мені завжди подобався.

— Чому?

— Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, — протягую їй пакет, в якому дзенькають боками пляшки.

— Ти, як завжди, переоцінив наші можливості, — коментує вміст пакету.

На мить мені здалось, що між нами все залишилось, як і було раніше.

— Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.