«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

Вхідні, внутрішні двері,  перепланування прихожої,  підвісна стеля — все це  та інше вражало. З ванної кімнати, як сказав Вадим, зробили справжній оазис в харківській пустелі. А  подовжений балкон цілком може бути робочим кабінетом.

— Стривай, доню. Ти ще не бачила справжнього робочого кабінету, — їй не терпілося показати все й одразу. —  Ми з татом подбали, щоб в ньому гармонічно вживались за роботою і архітектор, і синоптик. Ну, як?! — жестом господаря п’ятизіркового готелю вона відкрила двері до просторого, білосніжного кабінету, облаштованого меблями авангардного дизайну.

   Не очікувала такого модернового рішення від своїх ретроградів: два письмових стола,  кілька крісел, верхнє й нижнє освітлення, кондиціонер, а під ним крихітний екранчик системи зовнішнього спостереження...   Спіралевидні книжкові полиці, мініатюрні шафи. І як тільки вдалося все це  компактно розташувати і при цьому зберегти достатньо вільного простору!

— А де шафа з книгами? — поцікавилась з неприхованою  тривогою в голосі.

— Ота трухлява? — уточнила мамця. — Забрав колишній господар, мовляв, на дачі знадобиться. Перш ніж викинути на смітник весь непотріб,  зателефонувати йому — а раптом щось в нагоді стане.

— А книги? Де книги?!! — мені важко володіти собою: голос зривається на шепіт, дрібно тремтять руки, ноги наливаються гарячим свинцем. Повільно опускаюсь в крісло.

— Книги? — здивовано перепитує мамця. — Ось твої книги.

З її обличчя не сходить посмішка. Хвацько відкрила найвищу, аж до стелі, шафу з безліччю  полиць. І тільки внизу, на кількох дощечках  примостились мої підручники, довідники і пропарені інтелектуальні бестселери.

— Мамо!.. Мене цікавлять старі книги... Маркс, Ленін, Сталін…

— А-а-а-а! — ще радісніше розпливлася в усмішці найщасливіша в світі моя мама. Та й чого б їй не бути такою? Адже  звила найзатишніше в Харкові гніздечко для доньки і майбутнього зятя. — Колишній господар квартири спочатку відмовився, мовляв, кому нині таке чтиво потрібне, а потім вирішив здати на макулатуру. І  правильно зробив — так хоч якийсь зиск буде з твоїх марксів та енгельсів. Він так зволікав звільняти квартиру від всього цього мотлоху, що я вже налаштувалася сама винести геть на смітник. Нарешті таки навідався. Згріб макулатуру, стільці, а старий диван  так і не забрав. Обіцяв іншим разом. А коли той інший раз наступить — біс його знає.  Говорив, що вивезе його на дачу. Тому він тут і стоїть. Старі шнурки до нових черевиків. Але з цим боротися вже тобі, Аркадіє... Та ви погляньте на неї!!! Ти чого? Що книги пропали? Та купимо ми тобі тисячу марксів! Нащо тобі це сміття? — розгублено затараторила мати.

— Мені потрібні книги,  — мовила крізь сльози. — Я там  зберігала… листи, які знайшла в особнячку.

   А що я могла їй сказати?!

   Бог дав — Бог взяв? Тільки на біса воно йому? І чи Бог він тепер після цього?

                                        * * *

   Як тільки переступив поріг своєї квартири, то ледь втримався, щоб кулею не вишмигнути геть: затхлість, безлад, пожовтілі шпалери, на підлозі зачовганий до дірок лінолеум, давно не миті вікна, то там, то сям попільнички, повні недопалків.

   Обставини далекої дощової ночі травня мене знову приймали в свої обійми. Тільки б не напитися, тільки б втриматися!

   Прямо з порогу Юрко почав звітувати переді мною, наче я повноцінний господар: за квартиру він сплатив на три місяці вперед, завтра влаштує генеральне прибирання, як в солдатській казармі. Ну, та це все — дрібнички.  Далі  очікувала справжня несподіванка. Виявилося, що «післязавтра вони з Русланом відлітають».  Хлопці вже встигли пропустити по чарці, я цідив безалкогольне пиво і розумів, що наша зустріч — прощальна вечеря.

— Доки ти ніжився на кримському узбережжі,  у нас з Юрком визрів геніальний план. Якщо будеш поводити себе  слухняно, то через пару місяців заберемо до себе.