«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Він має оригінальну назву.

— Яку?

— Сльози холостяка.

   За суперечкою з письменником про суть буття я й  не помітила, як перевалило за північ. Зухвалий намір докопатися до істини — набрид. Митцю  забажалось  “живого язика”.  Не знаю, що він мав на увазі. Показала йому кінчик язика. Це нас розсмішило. Не пригадую, в зв’язку з чим він дістав мою візитку, котру я вручила йому під час знайомства майже рік тому. І запитав, скільки буде коштувати, якщо я покажу все інше, тобто не тільки кінчик язика.

   «Це ж ти годину тому оголосила війну онаністам? Красота повинна бути доступна усім і не тільки для споглядання? Тоді починай діяти, чого чекаєш?»

   В прихожій на тумбочці він залишив два стодоларові папірці. В нього була ніжна, як в дитини, шкіра, він весь пахнув морем і скошеними травами. Роздягав мене по ниточці. Це теж, як виявляється, може дарувати насолоду. Я так і сказала: якщо це буде продовжуватися ще пару хвилин, то далі я буду вже ні на що не здатна.

  Потім я взяла його за руку і відвела до старого дивану, що так і лишився стояти в прихожій. Ні в колишнього, ні в нинішнього господаря не знайшлося часу виставити його на смітник. Я весь час хотіла йому про щось сказати, але кожного разу починала задихатись від поцілунків.

Знайомо, чуйно відгукнувся диван. Вкотре за сьогоднішній вечір згадала, що все повертається на круги свої…

Я не почула, як в замку провернувся ключ, скрипнули двері.

— Вибачте великодушно, що завадив, — обличчя Вадима розпливлось в перекошеній посмішці.

Якусь мить  він стояв мовчки, похитуючись з носків на п’яти. Німа сцена, як говорять театрали. Контрольний момент перед вибухом бомби. Я приготувалась. Письменник нарешті знайшов чим прикритися.

— Мені здалося, що  забув повернути ключ від квартири, — абсолютно спокійно мовив Вадим.

М’яко зачинились нові двері, назавжди сховавши за собою Вадима.

— Це сутенер. Колишній. Я вже з ним не працюю, —збрехала,  передбачаючи питання письменника, який потроху почав приходити до тями.

— Давай покуримо, — запропонував він.

Я охоче погодилась й подумала, що покурити можна, а от продовжити не вийде. Але гроші віддані наперед. Відмовляти клієнту в таких випадках не можна. Так вчила Леська.

    Сиділи неодягнуті на високих табуретках-таблетках. Викурили по дві цигарки. Споглядання мого голого тіла поновило його сили, він мовчки взяв мене за руку й повів до дивану. Все розпочалося знову, але без поцілунків, ласки, ніби плівка після стоп-кадру.  Співчутливо вискрипував диван.

За дверима, на східцях, було чути кроки мешканців будинку, які поспішали на роботу. Він обробляв куплений товар з наполегливістю м’ясника. Кріпкий дядько.  Раптом диван востаннє заскрипів на всі лади і розлізся під нами на всі боки. Крізь тріск почувся дивний звук, наче хто мішок гороху висипав на підлогу. Мене охопив істеричний напад сміху — до сліз, до колючок в животі.

   Письменник щось винувато бубнів, стоячи наді мною, а я валялась на уламках дивану, обхопивши  руками живіт. Нічого не чула й не бачила. А коли заспокоїлась, то перелякалась до смерті, побачивши скам’яніле, зблідле обличчя письменника.

— Я, мабуть, піду? — сказав, ніби питаючи дозволу, стоячи одягнутим біля дверей.

— Метри літератури не звикли так кінчати? — мене все ще розбирав сміх.

— І до такої розкоші теж, — він обвів рукою прихожу.

— Я думала, ти про розкіш тіла, а ти — про квартиру. Так то дрібниці. Всього лиш дешевенький ремонт. І ти тільки на це звернув увагу?

— Коли посипалось, тоді й звернув.