«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

                                                     * * *

   Все повертається на круги свої. Я ж бо думала, що це пишномовний афоризм меланхолійного поета. “Закони філософії пишуться кров’ю цивілізацій”. Здається, так говорив наш викладач політології.

   Тепер, якщо вірити тим законам, я опинилася відкинутою назад, тобто на круги свої. Хотіла я цього, чи ні. Маленький круг в мене вийшов. Інші, он, все життя йдуть і йдуть, ніхто не відкидає їх на відправну точку. А вони все гребуть і гребуть, посилаючи до чорта лисого всі закони, писані кров’ю. Улюбленці роду людського: в них круг закінчується під аромат ладану, воску, з фотографіями в траурних рамках на шпальтах газет  і виморочне шморгання носом тимчасово засмучених родичів.

   Початок завжди важкий, і не важливо — розпочинаєш ти стару пісню, чи нову — все це робота. Я перехотіла бути архітектором, бо що може бути ганебнішим — будувати палаци для мішків з грошима й переконувати їх в тому, що краса врятує світ?

   Херня все це! Вигадка, яка збрела в голову Достоєвському натщесерце. Та навтикай ти своєї краси хоч через метр вздовж всього екватору! Світ від цього стане ще потворнішим. Я б ось що сказала цьому класику: мало бачити красоту, мало нею захоплюватися — нею потрібно користуватися. Красота повинна бути досяжною, як склянка хлорованої води в міській квартирі. А недосяжна, дефіцитна красота — вульгарний онанізм, а онанізм — це гріх, і до того ж веде до психічного розладу. Недосяжна красота згубила цей світ.

Я не хочу і ніколи не буду в лавах завзятих мастурбаторів. Настав час ставити красоту на службу всього людства.

   Хороший коньяк — хороші думки. Велике значення має правильно обраний напій. Замовляю втретє «ще п’ятдесят».

   От ще одне питання — Вадим. Не можу розібратися, кохаю я його чи ні?  З ним  важко — це факт. І з ним іноді не мед.

   Ще зовсім недавно для мене багато значило, хто чоловік за професією. Але тепер  остаточно втямила, що конструктор, хірург, пілот, художник — все це тільки набір звичайних навиків, котрі аж ніяк не характеризують особистість, а тільки дають змогу заробляти на хліб. І самий першокласний хірург в нашому місті в житті може бути купою лайна.   Він буде для мене чоловіком, якщо в першу  чергу його цікавитиму я, а вже потім — геометрія крила чи скальпель. Жінка як десерт, як добавка до його захоплень — це не для мене: або я є, або немає. І взагалі, з якої це причини оці козли псують нам життя, чіпляючи на наші тендітні плечі торби, каструлі, дітей? Ні, я не феміністка, я нічого не сплутала. Фемінізм — це естетично схована радість оргазму зґвалтованої жінки.

  Ще раз набираю номер Вадима. В нього сьогодні зустріч зі своїми кревними п’яницями. Мабуть, образився, що я не погодилась бути в компанії. Ми з ним наче дві розкриті книги на першій сторінці — далі чтиво щось не йде.

І тепер, чи не вперше за весь цей час, я знову одна. Знову та ж сама кав’ярня, де ми полюбляли засиджуватися з Леською, потім, коли вона поїхала до Москви, — з Юлькою… Все на круги свої…

— Давненько не бачив! Дозволите? — і не чекаючи відповіді, переді мною приземлився знайомий письменник.

— Ніколи, — кисло посміхнулась.

— Чим же ти займаєшся?

— Дурницями.

— Але сподіваюсь, що й вони пішли на користь?

— Комусь, може, й на користь.

— Себе слід жаліти.

— Коли сам себе — знаєте, як це зветься?

— А що це ти п’єш?

— Коньяк.

— Дозволь  почастувати хорошим коктейлем.

— І яким же? Тут я їх знаю краще, ніж посуд в себе дома на кухні. А зрештою, неси. Вип’ю.