«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

І в цю мить  я згадала про незрозуміле торохтіння по паркету, спробувала підвестись, щоб розгледіти. Наче крізь вату, чула, як письменник прощався, говорив щось типу «зателефоную», «ще зустрінемось обов’язково», розкланювався, вибачався, аж доки за ним не зачинились двері.

   Підлога в прихожій встелена якимись дивними, холодно блискаючими вогниками, наче далекі зірки  нічного неба. Спершу подумала, що зі мною щось негаразд. Увімкнула верхнє освітлення. Вогники трошки потускніли. Присіла навшпиньки, згребла їх в пригоршню і переконалась нарешті, що зі мною таки все гаразд…

   Брильянти за свій короткий вік я тримала в руках всього лиш декілька раз, і переді мною зараз були саме вони. Це точно. Але ж в такій кількості!!! Звідки?  Згодом розгледіла золоті ланцюжки, каблучки, браслети, інші прикраси — їх всього стільки було, що в мене розбігались очі. Для початку вирішила  скласти до купи уламки дивану.

   Цікаво, про що подумав письменник?   Гаразд, потрібно з чогось починати, слід діяти, не зволікати — я завмерла над уламками дивану. Підняла за край, щоб відтягти вбік, і цієї ж миті з нього посипалась на паркет решта скарбів.

Оце так генерал!.. Я згадала ті дні, коли ми з Леською сюди тільки-но заселилися. Останнім на підлогу гепнувся пістолет. Звичайно ж той самий, під який були вирізані сторінки в одному з томів класиків марксизму-ленінізму.

   Спробуй за таких обставин щось зметикувати! Найважливіше в такій ситуації — телефонний дзвінок батькам. Я вимагала негайно, стрімголов летіти до Харкова. Наплювати, про що  думали батьки. Тривалі теревені в такому випадку зовсім зайві.

  Тремтячими руками, не звертаючи увагу на чисельні подряпини на руках,  згрібала прикраси пригоршнями до валізи. Піт заливав очі.

* * *

   Неспроможність переварити події перетворює мене в сомнамбулу, а Харків — на руїни Херсонеса. Днями  вештаюсь містом з однією лиш метою — вимотати себе так, щоб заснути ввечері. Це не завжди дає бажаний результат, але мені більше нічим себе завантажити.

  Щодня навмисно проходжу повз будинку Аркадії. Іноді сідаю на лавочку, що в її подвір’ї, і проводжаю поглядами аборигенів під’їзду. Аркадії я так і не побачив жодного разу. Не знаю, навіщо вона мені, що б я їй сказав, що б хотів почути від неї, якщо б ми зустрілись.

   П’ять днів я ні з ким не розмовляв. Не тому, що не було бажання (буває ж і таке), а просто ні з ким. Пустеля. Можливо, це й підштовхнуло до її під’їзду.  І п’ятиденне мовчання могло бути розірване, якби я буквально не зіштовхнувся з її маман на східцях. Вона зробила вигляд, що не впізнала мене, чи то я мав такий вигляд?

Зачинив за собою металеві двері під’їзду, схожі на ворота середньовічного замку. Поміркував і вирішив, що коли йдеш, то треба йти в тому напрямку, який обрав з самого початку. На цьому моя спроба зустрічі з Аркадією закінчилась.

  Ні блукання в лабіринтах міських вуличок, ні сидіння годинами на лавочках і бордюрах парків та алей Харкова — нічого не рятувало від жахливої, нищівної пустоти, яка  заполонила  місто.

   Навіть не намагаюсь шукати роботу. Який з мене зараз робітник? Зібраних за день пляшок цілком вистачає на цигарки, хліб, картоплю й дешеву кільку. Єдине бажання — померти під наркозом.

   Якось  забрів на ярмарок, який влаштували прямо посеред центральної площі міста. Це був так званий шкільний базар. Взагалі нинішній Харків — це суцільний базар: автомобільний, дитячий, будівельний, шкільний і так далі. Була середина серпня. На площі організували тотальний розпродаж шкільної амуніції.

   Коли б обставини мого життя склались інакше, то зараз би я йшов по рядах цього базару в зовсім іншому статусі. В одній руці тримав би сина з ластовинням на носі (спадковість!), в другій — список необхідних покупок, написаний красивим, рівним почерком турботливої мами і хорошої дружини. Могло бути все, але є те, що є.