«П’ять життiв, прозоскайп», роман

  ХV 

У Богумиловій студії… Або вже й не студії, а переустаткованій холостяцькій трикімнатці… Переустаткованій з дозволу башлюків. Надто вульгарно … Треба заглянути в словники – Данило нахабніє. Називає галактичну нашу домівку компом… Комп’ютером… Щось в цьому, звісно, є. Велетенська мережа плазмових гнізд, куди скапує інформація з усіх усюд. Мілліарди живих сонць. І  в кожному осібна гамма посилів назовні і  нейроабсорбаторів данності. Я теж був… Вчора почув: «Моє сонечко», –  і ледве не вимкнувся. Якась звабна… саме звабна молодичка присіла перед зарюмсаним синочком і ще раз: «Моя сльозиночка». Потім відчула, що на неї дивляться, взяла сонечко на руки і кудись швидко пішла. Куди? Скорше б дооформили машину. В цій резервації… Богумил злякано розирнувся – нікого. То й що, що нікого; в тобі сонечок повно. До пори до часу…
 Місто… так, принаймні, здається… впорядкований смітник. І засмічувач. Не Космосу – Землі. Мені наказано ні в що не втручатися. Навіть помислом. Рятує Данило. Поки пригоститься – такого наговорить, що релаксуєшся. А після сварок взагалі стаєш іншим. Всі нерви в роботі, серце дістає горла, кров гухкає в голову. А язик –  розкошує. Що не слово – смакота.  «Бовдур». – «Що за бовдур?»  – «Я не про вас, я про себе». Більше ні слова, а мені досить. Бовдур. Скажімо  – космічний. Від Землі до нас. Що в нього не кинь, поіскрить, а на виході – лише сморід.
 Земне життя напрацювало мільйони різновидів реінтеграції. Вогонь, Світло, навіть високотемпературна Жарінь тут гранично загнуздані. Каміння – це ж теж вогонь. Мінус вогонь. Травинка – промінчик  невловного тепла. Колір – обпікає. Не так, як полум’я, але майже так. Сонце живить біосонячність. А, може,  нею теж живиться? Прорив до ядерних реакторів – то не прогрес, а безглуздя. З вершин до низин. Десь ця формула вже стрічалася. В іншому змістовому орамленні, але яка ж негативно містка. Чую-чую: З вершин і низин. І те, і те. Щасливий народ. Поняття не має, якими змістами вергає. Але – вергає! Бо не загнаний в цивілізацію, як худоба – на обори.
 Мушу вдаватися до евфемізмів, щоб не набридали засторогами: «Не підставляйся. Не забувай – ти професор-політолог». Якраз і ні – ще ембріоном  прокачав професійне своє мовонаповнення. Сленг як сленг. Але коли сподобився телевізійних інсталяцій політзлободенності, сказав: «Пішли на…»  Мій шеф… Я про Данила… Моє протоеґо ще не знає мене підпільного. З цим встигнеться. Але саме він бореться зі світом виключно членом. Я з ним іще не знайомий. Маю на увазі свій член. Звичайна зливачка. Побачимо…    Так от… 
Забув, про що я? Все заступила машина. До речі, вже куплена. Стоїть оно навпроти вікна. Сяє чорнотою. Як я. Підозрюю, що за містом Земля запропонує себе… земнішою. Не простішою – то всього лиш варіант пртиставності. Цивілізаційного її накриття і накриття сутнісного. Бо всередині неї теж гогоче вогонь. Аналог пекла. Щодалі від нього… 
Хотів сказати – безпечніше, і щось зупинило. Не так, як зупиняють свої однопланетники, а природніше.  Ніяких абсолютів не існує. Мисленнєвих – тим більше. Вони тут товчуться по Біблії. Виключно інтерпретаторськи. Тобто в межах змісту визначеного-перевизначеного. Якби він був надто складний – ще зрозуміло. А то: Бог любить те, засуджує інше. Чим засуджує? Авторитетом? Страхом? Надією на порятунок. Знову ж таки – від чого? Від Життя? Але ж це блюзнірство. Дарувати Життя і ним дрочитися.
Мова про Церкву – Небо тут ні при чому. Але додам про природність: все живе просто таки зобов’язане жити. Інакше перегрів, перенапруга, вибух. Не ядерний – то наука, а антибожий. Віра – не догма, віра – виріст з набутого, засвоєного і… доданого. Це поки що перші мої виломи з  Катехізису існувальності, в яку мене заслали. І яка чимось навіть подобається…