«П’ять життiв, прозоскайп», роман

…Євгенія  наказала  очима  підсунути сідачку,  на неї впала і десь щезла. Повернувшись у квартиру першими тактами «Ave Mariа» Шуберта. Чутої  Богомилом уперше. Роялем, очевидно, теж. Як співвиконавцем; розкіш і метафізична насолода вимовляти невимовлюване вознесли його на одну з вершин усеземної гряди  «Aве Марій», звідки хоральний супровід мелодії  падав униз щемною благістю…
 До мозку не одразу пробилося підозріле якесь потріскування, зупинене довгим і чи й не стогнучим мовчанням, яке повернуло до зали щойно чуті звуки…  Такою, як їх прийняли  і передали Усевіту Небеса…
- Що це?
- Не знаю. Рояль ретранслює. А що запам’ятовує, я не знав. Тобі дякують.
- Хто?
- Запитай у них, я тут хазяїн номінальний.
- Добре. – Євгенія зплющила очі, скулилася і обережно ступила у річкову течію технічно мінливого Шопенового «Scherzo № 2…». Розігріті пальці дедалі легше пробігали над сяйливим перекатним камінням, спочивали над емоційними безоднями, ставили дню запитання, перехлюпували через скороминущі відповіді і спорскували запитаннями іншими. Рояль, відчувалося, смакував артистизм наскрізного композиторового настрою, що  тягнувся убік віри, яка  наполохано мчала геть… Безпідсумкове зкінчення довгого цього опусу (довгого тут, а не скрізь і для всіх) дозволило накинути на  ямкуваті  плечі  Євгенії
  халат, а самому прикритися піжамними штанами, що зродило скупий жарт:
- Шопена не завстидався, а мене встидаєшся.
- Не звик.
- Так я тобі й повірила… А Небо мовчить.
- Зачекаємо.
- Ти віриш, що… Цить! Що то за перегуки?
- Це? Музика зір.
Все, що Євгенія сьогодні робила, говорила, відчувала, було не зовсім нею: починаючи зі з’яви Мар’янки  у грудях
порядкували спонтанні смерчі розчулення, радості, нестерпної муки. А після того, як переодягнена у літні штанці й приталену глибоко відкриту блузочку Ліза ступила з хати на подвір’я, Євгенія не переставала  німо стогнати. Мала явно не здогадувалася про кришталеву вишуканість своєї жіночості, яку світ збирається запхати між кухонний посуд, засалити, засмердіти, загубити. Як гублять маскультом не обов’язково високе, але справжнє мистецтво. Розкарячена наша «справжність», нібито природна розчахнутість світом  сприймається як житейська норма. Але ж існують норми співтворчі, коли витончено  переживане чоловіком стає жіночим не лише тілесно. Ці божественні  збурення у неї позаду, але ж вони траплялися! І вона була до них готова, поки така сама готовність надибувалася серед чоловіцтва. Минає все… Чому? Цей виставковий, –  Євгенія пробігла поглядом по тілу Богумила, –  майже красень пісний, як вівсяна каша. Коли вона віддалася на волю Шопенового «Schеrzо», з немислимо глибокої далечі до неї наблизилася Жорж Санд. Її віку, її досвіду, хіба не її долі… Утім, хто зна, її чи не її… Важливо не це, кого в тобі більше – людини, чи жінки? І що  тобою п’ють… Богумил  –  земність…
Стривай-стривай – це ж його мета. Якщо вірити Даниловим побрехенькам  про, як він казав, – резидентури  інших галактик і навіть планет. Виходить, вона товклася по резидентові? Тоді інша справа… 
- Кажеш – зір? І ти їхню музику чув? Я вловила тільки пересвисти. В санаторії на Рівенщині  так віталися пташки. Вже з години четвертої. Де ж ти сидів? Чи лежав? Коли зорі перегукувалися.
- Хіба я сказав – перегукувалися? Звичайне настроєве мерморандо.
- Хіба що… Звичайне. І ти звичайний?
- Вже – так. З Данилом ви про це, здається,  говорили?
- Не наступай. Я втомлена. Але можу сказати. Він натякав  на міжгалактичні обміни  досвідом. Хто між нами володіє цим досвідом, ми чи ви?   
- Як у чому? Енергетика у вас просто фізична. – Богумилові здалося, що хтось чи щось потребує його уваги, але було не до того: втрачати нагоду порозумітися  не можна було бодай тому, що без цього не розберешся у собі новому сам.  – Технології те саме, хоч у нас їх не існує. Немає для чого. Недавно я усміхнувся, натрапивши на жарт: «Живеш, щоб їсти, їсиш, щоб жити». Іронія олюднює швидше, ніж шлунок чи, вибач, статеві органи.                                                                                                            
- Не вибачу.
- Сьогодні погоджуюся… А наука… У вас вона вивчає… вам здається, що вивчає… життя, а у нас – його самодостатній енергетичний аналог. Ти музикант, і для музиканта цього досить. Хочу під душ і в ліжко.     
- З чиїм досвідом?
- Звісно, твоїм. До ревнощів я ще не доріс.
Схожий на оплески шерех новітніх Адама і Єву не знітив: стали під форкаючу воду вони разом, разом з-під неї втекли, порізно висушилися і впали на ліжко теж дикунськи разом… 
Шопен першого знайомства Євгенії з роялем повернув їхні обличчя один до одного з бажанням поцілуватися. Опісля – помінятися аурами. І  аж на   середині лету кудись… з обов’язковим поверененням  на Землю…  віддати належне Любові.     
Ерос, що слугував давно-давно   Шопенові й Санд,  житло новолюдей чемно покинув… Новоісус їх, вже сплячих, осінив. А схоже на Мар’янку дитя старанно накрило.