«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- А ти маєш туалет? – Борис 
ніяк не міг  прорахувати найкоротший шлях додому. – Електрик з персональним туалетом – це не що-небудь… Стоп! Думай! В мене є робота.  Жарт був невдалим – забудь.
Машина підрізала старенький фольксваген, перед ним вибачилася і радо помчала назад до Московського мосту.
Чому це згадується саме зараз? Тому що саме у ці хвилини він перестав злитися на  
нову саранчу. Зачищає довкола себе простір. Хай. З нього досить. Почну писати. Навіть знаю, що. Пора звільнитися від вини перед своїми шептунами. Стільки ідей понакидували, стільки виклали того, що розумаки зовуть концепціями… Де б не ступив, полохаєш думку, яка чекала саме на тебе… Остання гахнула по голові в Мистецькому Арсеналі. Параджанов – не Коцюбинський! За змістом, за асоціативними полями. Кінострічка і повість – то не просто різні артефакти, то різні генопородження. Поетика Параджанова ганяється, як діти з сачками, за символами. Ільєнко це підхопив, але не  переплюнув, бо після співпраці з  Параджановим знав лиш те, що засвоїв. Безвідносно до того, що знімав. А Параджанов бавився. Як метелик – летом. Тоді як Коцюбинський співчував. Недосконалості своїй, недосконалості літератури, недосконалості світу. Що, як і він, втратив чар природного наїву. А може, й ніколи того наїву не мав.
Ми нікуди не повертаємося. Тільки доходимо до місця і часу, де квітло щось несамосвідоме. Квітло і всохло…
  
З Данилом у довжелезній квартирі її господар обвально постарів. І як пишуть про Всесвіт, опинився з іншого боку всегалакичного еліпса. Навпроти недавнього себе… Так само близько до власної тіні, як замолоду… Чи навпаки – без цієї тіні, позаяк почала започатковуватися тінь нова…
 Обходячи кімнату за кімнатою, гість і господар багато чим внутрішньо перегукувалися. Данило засвоював  побачене і через нього переступав,  а Борис Васильович  знайомився з домівкою як з обжитим і пережитим чужинством. Учора це було багатством. А зараз – всього лиш життям, де    існувальність центрується пропискою, смаком, однією урешті-решт долею. Іншої вже не буде. Хіба побільшає в ній незалежних від завіконня змістів, оскільки дуже скоро сюди завітає старість, її відраза до суєтності, її відцентрова спокійність.
- Чого мовчиш?
Данило (обидва водили очима по цвинтарно урочистих шафах з зібраннями класики)  –  навіть не ворухнувся. 
- Маєш рацію – це зайве.  Прочитав, поставив, і читаєш наступне. Щоб поставити поруч і його. А Повні зібрання – то від бідності. Колись я ними захоплювався. Як гарними костюмами. У тебе такого не було?
- Такого? І не буде. Я тварина інтернетна. 
- А чому тварина?
- То так. Є дядько, що контузив мене підходом до тварності. Як аналога земності. Ангел – істота не тварна. А людина – тварна. То грубо. Але тварна – то жива, обвітрена, голодна, сита, спрагла, здатна до мислення образами. Я в цьому ні бельмес, але згоден. Живу – бо хочу. Не всміхайтеся – хочу жити. Навіть коли не вмію.