Рассказы

Ось, наприклад, цей будинок. Тут жив кравецький підмайстер Сьома, з яким я півроку розв’язував задачі за 10-й клас вечірньої школи. У нього були великі плани – він хотів вступити до технікуму і згодом очолити пошивне ательє. Саме йому я замовляв для себе модні широкі брюки. Мій урок коштував один карбованець, а пошив брюк – п’ятнадцять, плюс вартість матерії. Підспудно я відчував, що рахунок не на мою користь, але Сьома не
поступався. Щоправда, брюки створював шикарні: зверху в обтяжку, донизу кльош – те, що треба на ті часи.
«А отримані від тебе знання потрібно ще перевірити на практиці», – зазвичай говорив він мені, коли я намагався поторгуватися. Сьома був з моєї точки зору абсолютно неосвічений, але вельми кмітливий. «Ось стану директором ательє,– мріяв він іноді вголос у моїй присутності, – гроші так і потечуть». Я ж, вирісши в інтелігентному оточенні, часом намагався його переконати. «Щось дрібні цілі ти перед собою ставиш», –казав я йому. «Чому дрібні? –обурювався Сьома. – Це найкраще, що зараз можна не тільки придумати, але й реалізувати». «Краще – ворог хорошого», – продовжував я з пафосом. Кмітливий Сьома довго з’ясовував, що я мав на увазі, а потім знову не погоджувався. «Якщо весь час вибирати краще, то якраз хороше й вийде, – говорив він. – А то чекай тут на це хороше, а життя йде, між іншим». Так і залишалися ми кожен при своїй думці.
Я підійшов ближче. Перед будинком стояв старий продавлений диван, на якому сиділи двоє літніх чоловіків і один розповідав іншому анекдот. «Розумієш, – говорив він, –от зустрічаються люди, випадково, на вулиці, й один каже: «Шановний, я знаю, у вас дівчина на виданні, так я маю шикарного внука – як пропозицію». «А хто він, окрім того, що ваш онук?»–цікавиться другий. «Він закінчив інститут (відзначте, інститут вижив), і зараз він дуже навіть інженер». «Ні, – відповідає дідусь нареченої, – нас це не влаштовує. Нам потрібен, як мінімум, м’ясник ». «А що, – запитує перший, –вона у вас така гарна?»
«Старий анекдот, Семене Львовичу», – мляво відгукнувся його співрозмовник. – Іще тих часів». «Старий, як ми з тобою», – відповів Семен Львович.
Я підійшов іще ближче і придивився. Минуло більше сорока років, але це цілком міг бути той самий Сьома, щоправда, лисий, пузатий і зморшкуватий, але міг. «Вибачте мені, будь ласка, – звернувся я до нього. – Тут у 1963 році жив Семен, кравець, штани шив на замовлення?» –«Не штани, а бруки, –виправив мене Семен Львович. – Штани я пізніше шив, коли брат із Америки набори на«техаси» почав надсилати». – «Вибачте, – не втримався я, – а чим, власне,брюки від штанів відрізняються?» «Стрілк?ми», – відповів мені Сьома, так, так, – той самий Сьома: «Стрілк?ми». Кажучи « стрілки», він чомусь робив наголос при цьому на останньому складі.
«А ти, Борю, все математику викладаєш, чи так зайшов? – несподівано звернувся він до мене. – Та не соромся, сідай». І він відсунувся, звільняючи мені місце навпроти дірки в сидінні, з якої загрозливо стирчала сталева диванна пружина.
Семен Львович був у бруднуватих полотняних штанях, вицвілій сорочці з короткими рукавами й у капцях на босу ногу. «Бідний старий, – подумав я. –Напевно, пенсіонер. Продовжувати розмову –тільки настрій псувати». Але цікавість перемогла, і я присів поруч із ними. «Що, Сьомо, мене ще можна впізнати?» – запитав я його. «Та ти майже не змінився, – оптимістично відповідав Сьома. – Ось тільки зачіска – тю-тю. Але ти і в 63-му коротко стригся». Це було правдою. Довгі зачіски прийшли пізніше. А зараз, знаєте, знову коротка, але вже вимушено. «Сьомо, – запитав я, – чим ти займаєшся? Штани вже не шиєш?» – «Нє, – відповідав Сьома. – Цим тепер мій молодший онук керує. На мойой фабриці – шиє все що завгодно, будь-яку марку і на кожен смак – за два кроки не відрізниш». – «На твоїй? – запитав я. – Ти що, там працював?» – «У мене в бізнесі зазвичай багато народу працює, – відповідав Сьома. – Сам не справляюсь». – «А що, у тебе великий бізнес?» –запитав я, насилу усвідомлюючи комізм ситуації. «Не рахував, – відповів Сьома, – але родичів, шоби їм керувати, вже не вистачає».
«А де продаєте? – поцікавився я. – На ринку?»– «Та ні, – відізвався Сьома. – В магазинах. Один якраз супротив того місця, де ти мешкав, – на розі. Ще сім по місту. Там у мене племінниця Ріва на сторожі». – «У тебе вісім магазинів?» –здивувався я. «Так, а ще п’ять в інших містах. Сякий-такий прибуток приносять. – Подумав і зазначив: – Могли б і більше, та все руки не доходять».
«Так ти всі ці роки свою торговельну мережу створював?» –поцікавився я. «Та ні, – відповідав Сьома.– Я десять років як з Америки повернувся, а поїхав у 78-му». – «Що, скучив?» – запитав я його. «Та не сильно, припекло просто». – «Як припекло?» – не зрозумів я. «Держава припекла, – знехотя відповідав Сьома. – Гірше за радянську, дістає і дістає. Потім іще китайці
ці...» – «Які китайці? – зовсім заплутався я. – І чого це тебе американська держава діставала, на кой ти їй здався? У вас що, справи йшли так добре?»–
«Нє, – відповідав Сьома. – Спочатку не дуже. Місце нове, мови не знаєш, пошив штанів нікому нє нужон – їх там і так... одним місцем їж. Але через пару років ми зістикувалися й організували міжнародну торгівлю». – «Хто це “ми”?» – «Ну,там, Льоша, Мойша, Коля, Яня, – декого ти, напевно, пам’ятаєш. Справа в тім, що китайці продавали в Америці «шмотки» дешево, отож ми вирішили зробити ще дешевше». – «Як?– здивувався я. –Ви що, зуміли стати конкурентнішими від китайців? По-моєму, раніше це нікому не вдавалося?»