Рассказы

ВОНИ ЗЕЛЕНІ...
(Оповідання )
Наприкінці серпня 1961-го ми з батьками поверталися з відпустки до міста постійної «дислокації» – Астрахані. Ми –це я (тільки-но виповнилося п’ятнадцять) і маленький братик (йому чотири роки). Наші героїчні батьки подорожей не боялись і, використовуючи свої великі викладацькі відпустки, щоліта відвозили нас від пекельної астраханської спеки та інфекцій на море – до Криму чи Кавказу.
Цей сезон ми провели «дикунами» в Сочі. Я вже був «повнометражним» підлітком і, хоча ера акселерації ще не настала, вимахав на свій сьогоднішній розмір, щоправда–поки лиш удовжину. Тому літо мені запам’яталося. Воно стало для майбутнього чоловіка часом досить ризикованих експериментів із представницями протилежної статі (всі старші за мене на рік-два).
Та зараз я не про те. Сталась іще одна знакова подія. Тобто тоді вона такою не здавалася, це я вже потім зрозумів. А діло було так.
Ми летіли через Москву, з пересадкою. Батьки запланували затриматися там дні на три у маминої сестри– тьоті Нюсі. І ось в один із цих днів тато пішов зі мною в ГУМ. Напередодні в мене був день народження, і він хотів купити обіцяний подарунок.
Батькодосить наївно вважав, що я виберу книгу або якусь спортивну приналежність. Так було раніше, але цей час минув. Як я вже згадував, того літа я звернув найпильнішу увагу на різницю між статями, і це мало наслідки. Мені стало зовсім не байдуже, як я виглядаю в очах оточуючих і в що одягнений.
Треба сказати, що до цього нового внутрішнього посилу я був не зовсім готовий, але ще менше до цього був готовий тато. Ми безцільно побродили по шкільних і спортивних відділах і пішли далі–до чоловічих. Чого саме мені хотілося, я ще не усвідомив, але раптом увагу мою привернула якась яскрава пляма на тлі темної та безбарвної пошивної продукції соцпідприємств.
Ми підійшли ближче. Це були яскраво-зелені вельветові брюки угорського виробництва. І розмір був саме мій– 44-й, 3-йзріст. Як вони туди потрапили– не знаю. Але в ГУМі подібне в ті часи іноді зустрічалось (як вияток, напевно).
–Це хочу!– сказав я рішуче.
По татовому обличчю було видно, що він засумнівався, але сперечатися не схотів. Так я став власником раритету.
Ми повернулися доАстрахані, і я пішову 9-й клас середньої школи, а вельветові брюки повісив у шафу й іноді поглядав на них з цікавістю. Чому тільки поглядав? А тому, що в ті часи всі навколо носили тільки темну мішкувату одежу; все решта вважалося верхом непристойності та безглуздя. Та гормони було не стримати, мені дуже хотілося виділитися з однорідної безбарвної маси, хоча б зовні, і я наважився. Слід зазначити, що в п’ятнадцять років мене з дому вечорами відпускали тільки по суботах, і то ненадовго. Тому в найближчий «weekend» я надів обновку й гордо вийшов на наш променад у центрі міста.
Молодіжне товариство зустріло подібне явище дещо розгублено, але думка сформувалася дуже швидко. «Що це за фігня така? – запитав один із неформальних лідерів, ліниво покурюючи поруч зі своєю групою підтримки. –Мабуть, підштаники?» І все закінчилося бійкою. Втім, це було звичайною справою в нашому середовищі, отож нікого особливо й не здивувало. Всі визнали інцидент вичерпаним, але наступної суботи я прийшов знову–і знову в зеленихбрюках. Відзначте, я ніби й не сильно хотів їх надягати, але це було вже неможливо. Щось з середини нестримно штовхало мене на такий необачний вчинок. «Ха, дивіться, вони зелені», –прогелготів якийсь інший місцевий дотепник, і все знову закінчилося бійкою.
Та коли я вийшов у такому «прикиді» втретє, громадська думка ну просто закипіла. Розгорівся неабиякий скандал, і я навіть внутрішньо злегка пошкодував, що не залишив яскраво-зелений продукт європейської цивілізації на вішалці в шафі. Але тут я вловив кілька оцінюючих поглядів з боку представниць прекрасної статі й «закусив вудила». Більша частина гурту об’єдналася проти мене, та що цікаво – у мене знайшлися й прихильники. Їх було значно менше, але вони були.
В результаті масової розбірки не сталося, все якось вляглося, і ми почали гуляти разом, уже вчотирьох.
Наступної суботи один з нашої компанії прийшов у жовтих брюках, а ще через тиждень інший – навіть у червоних. Я став засновником руху, і нас відразу ж назвали «стилягами». Сучасній молоді важко зрозуміти, чому такі пристрасті кипіли навколо швейних виробів, але то були часи, які виросли з табірних тілогрійок. За цими відносинами стояв життєвий досвід, який застерігав: висовуватися шкідливо для здоров’я. Мала місце й класова ненависть до всіх, хто відрізнявся хоч на йоту.
Ми сприйняли це «поганяло» з гордістю і на знак повного презирства до ворогів перетворили його в самоназву.
Але доводилося тримати марку. Я реквізував у тата закордонні туфлі на «мікропорці», старий піджак, яскраву краватку й у свої п’ятнадцять років став виглядати опудалом із опудал.
Приблизно таким самим шляхом пішлий мої послідовники. Одному мама пошила сорочку з попліну в дрібний малюнок, яку ми назвали «гавайкою» (назву було вичитано з номера журналу «Америка», який випадково потрапив до наших рук).Інший дістав десь великого солом’яного капелюха, намочив його у воді й спорудив собі щось на зразок сомбреро, а з чорного сатину пошив жалюгідну подобу джинсів (тоді в просторіччі вони називалися «техаси»). Третій теж якось учудив; чесно кажучи, вже й не пам’ятаю як. Ми цілком свідомо епатували оточуючих. Але цікаво, що це вже нікого особливо не заводило –оскома пройшла. Ми гордо ходили купкою, загравали до дівчат, іноді злегка сперечалися з хлопцями. Загалом, знайшли своє місце в молодіжному «істеблішменті».