Рассказы

І знаєте, незабаром нас це вже не влаштовувало. Як то кажуть, «за що боролися?» Потрібно було викинути якесь нове «отаке». Й воно знайшлося. Ми розшукали старого єврейського кравця. Причому євреї для Астрахані були не характерні, їх там по пальцях можна було перерахувати, але цей був справжнім єврейським кравцем. Одразу було видно – навіть моєму недосвідченому погляду. Звали його Зяма, й було йому років п’ятдесят. Незважаючи на вік, усі так його і звали. Зяма просидів у таборах років двадцять і весь цей час шив –начальникам, їхнім дружинам, «наліво» через табірних працівників. Тому весь цей час жилося Зямі відносно непогано, і особливих претензій до радянської влади він не мав. Спроби з’ясувати, за що сидів, були безуспішними –він не знав. Не знав, і все тут! Але робити він міг все, що попросиш, і брав недорого. А улюблене його слово було «бікіцер» .

Уся наша компанія вшила у нього брюки до супермодних вісімнадцяти сантиметрівзав ширшки внизу. Я, як завжди, переборщив – нога не пролізала, і Зяма вшив мені змійки з внутрішнього боку штанин.
Тепер на черзі був наступний етап – ми вирішили піти так до школи. Це була небезпечна затія, але відступати було пізно, оточуючі явно чекали від нас чогось незвичайного. А треба сказати, що в буденному житті ми були цілком пристойними хлопцями –непогановчилися, багато читали, займалися спортом і навіть хуліганили лиш у своєму, молодіжному середовищі. Та чого не зробиш заради форсу? Як казав горезвісний Зяма: «Трісни, але тримай фасон». Наступного дня я натягнув завужені вельветові брюки і з деяким трепетом попрямував до школи.
Досі не знаю точно, але схоже, нас хтось заклав – на вході чомусь чергували дуже сувора завуч і худий, як швабра, вчитель праці (єдиний чоловік у педколективі), який їздив на роботу на старому довоєнному велосипеді та носив сині діагоналеві галіфе.
Мене вони розгледіли ще здалеку, хоча я розсудливо пересувався в натовпі.
– Гей ти, а ну йди сюди, – фальцетом прокричав трудовик і, звернувшись до завуча, уточнив: –Той, що у вузькихбрюках ... Так?
– Вони ... зелені, –похмуро констатувала та.
Я неминуче повинен був пройти повз них.
– Стій! – закричали обоє хором і, згрупувавшись, загородили собою вхід у школу.
– Чому вузькі? – запитав учитель праці.
– У вас іще вужчі, –огризнувся я.
– А чому зелені? – поцікавилася завуч.
– Ви ж теж у зеленій сукні, –підкреслено ввічливо відповів я.
Це була чистісінька правда, й у невеликій групі старшокласників, що кучкувалися неподалік, пролунали приглушені смішки.
Але виграти в цій партії було неможливо. Всі козирі були у них на руках.
– Я виключаю тебе на тиждень зі школи, – голосно заявила завуч. – Подумай про свою поведінку.
– Нібито не ви ж мене сюди приймали, – пробурмотів я не дуже голосно, повернувся і пішов додому, де все щиросердно виклав мамі.

Вона мені нічого не сказала й посадила розв’язувати задачі з математики.
Увечері через закриті дверія чув, як вона щось обурено говорила татові, а він відповідав їй неголосно і заспокійливо.
Протягом тижняя читав книжки, ходив щодня на тренування, займався математикою і відчував себе цілком щасливим. У суботу надів такі звичні зелені брюки й вийшов у світ. Там уже все знали, і ставлення до мене якось одразу змінилося. Тепер я був постраждалим за ідею. Хлопці зі мною охоче спілкувалися, дівчата багатообіцяюче поглядали – чого ще можна було бажати. Через деякий час підтяглася і решта компанії, але особливої уваги не привернула. Справа в тім, що вони не ризикнули... Даремно чекали на них біля шкільних дверей повноважні комісії, все у них було як завжди. Але що цікаво: ми вчилися в різних школах і скрізь бул аповна боєготовність.
«Значить, хтось із нас, – вирішив я. – Але хто?»
Не раз у своєму багатому на події житті я стикався з таємною зрадою, але це було вперше і тому запам’яталось особливо.
Перед тим, як іти до школи, я мав серйозну розмову з батьками, які довго пояснювали мені, що треба жити в злагоді з оточуючими і не провокувати їх своїми діями та вчинками.
– І так... – зітхнула мама. – А тут ти ще ...
Я зрозумів, і з тих пір вузькі зелені брюки стали вдягатися лише по суботах. А з моїм виключенням все якось зам’ялось, і мені ніколи в школі про це не нагадували.
З деяких натяків я здогадався, що серйозна розмова на цю тему була, але без мене. Судячи з усього, сторони дійшли якоїсь згоди, хоча зосталися кожен при своїй думці.
Щоправда, як я дізнався пізніше, ці події все-таки залишили слід в історії. Через багато років я отримав доступ до своєї особистої справи у військкоматі, де й знайшов характеристику, видану мені як допризовникові, що, виявляється, блукала за мною всі ці роки.
«Має негативні задатки, – було написано там. – Стиляга». Подивився я на пожовклий папірець сорокарічної давності й згадав відставника, який вів у нашій школівійськову підготовку. Дружив він з учителем праці, разом горілкупили після уроків, зачинившись у каптьорці на першому поверсі. Ще й спілкувалися, значить.
Проскочило це слівце й іще пару разів, коли видавалися мені в різні роки особливі допуски та дозволи.
…Дивлюсь я зараз на те, що носить молодь, і ентузіазму це в мене не викликає. Але все правильно в потрібному місцій у потрібний час. Тому ніколи не беруся судити, та й сам був іще тим...
Іноді прислухаєшся до себе й подумаєш: «У молодості ти намагаєшся бути самим собою; а потім звикаєш приховувати свої думки від оточуючих. Чи ж так це добре? Напевно, не дуже».
Один з моїх улюблених поетівАндрій Дементьєв якось написав:
Живу не так, как бы хотелось.
Заели суета и быт.
И осторожность, а не смелость
Порою мной руководит.
І далі:
Живу не так... Но, слава Богу,
Я различаю свет и мрак.
И не судите слишком строго
Вы все, живущие не так.

На цьому й зупинимося– без моралі.