Рассказы

хочеш?» Він глянув на свого супутника, який увесь цей час безмовно просидів поручіз нами: «Льово, візьми з холодильничка». Той мовчки піднявся і зник у дворі за зачиненими ворітьми. «Ти що, все ще тут живеш?» – «Та ні, в мене там машина, а Льова – це її водій», – пояснив Сьома.
Повернувся Льова з двома запітнілими пляшечками пива, залишивши за собою відчинену хвіртку, в яку стало видно великий чорний Ренж-Ровер, що займав півдвору.
«Привіт, Сьомо», – сказав йому в цей момент високий огрядний чоловік з авоською, що проходив повз нас. «Мойша, – кивнув мені Сьома. – Пам’ятаєш його? Він на більярді в «Тополі» кулі катав». Я дійсно пам’ятав Мойшу –Мішу, як ми його тоді називали. Більярдист, красень, високий, стрункий, чорнявий. Він грав на піаніно, користувався неймовірним успіхом у жіночої статі і при цьому ніколи й ніде не вчився.
«Зі мною з Америки повернувся, – пояснив Сьома. – А, що робить час з людями? Теж у ділі, разом із дітьми й онуками».
«Сьомо, – сказав я, потягуючи пиво через горлечко. – А що ти тут на дивані робиш?» – «Так я сюди завсігди по неділях приїжджаю», – констатував він. – Людей послухати, новини дізнатись. Виріс я тут, якщо пам’ятаєш. До речі, а чим ти займаєшся? Викладаєш?» – «Ні, Сьомо, у банку працюю, – відповідав я.– Хоча іноді трохи й викладаю». – «От і я, –мовив Сьома. – Іноді ще трохи шию. До речі, щодо банку. Є тут у мене доляшка в одному...»
«Досить, Сьомо, – сказав я. – Мені вже не потрібно нічого пояснювати. Напевно, ти отримав усе, що хотів».– «До речі, Борю, – раптом перебив мене Сьома, –он, бачиш, Мойшу біля воріт Лора чекає, жінка його. Пригадую, ти за нею упадав. Так тобі вона не «дала», а от Мойші... Таж років сорок пройшло».
Я пам’ятав тоненьку дівчину Лору, дочку шевця Мотла і Клари, першої скандалістки на вулиці. Як пошепки розповідали мені старенькі, в яких я квартирував, її батьки познайомились у засланні, яке відбували після чергової відсидки. Познайомилися, зійшлися і «зав’язали». Але Лора була пристойною дівчиною– швачкою, і теж брала у мене уроки. Вона мені дійсно подобалась, і був навіть момент, коли я спробував наполягати, але отримав, як казали тоді на нашій вулиці, повний «відлуп». «Я порядна дівчина, – сказала мені Лора, – і «дам» тільки чоловіку. А який із тебе чоловік? Тобі ще вчитися п’ять років. І взагалі…»
Така позиція викликала повагу, і я з нею навіть злегка подружився. Коли вона вперше виходила заміж за солідного торгівельного працівника – гуляв на весіллі, яке за традицією було влаштовано прямо у дворі.
Я придивився: відтоді, як я бачив Лору востаннє, вона додала кілограмів сорок і стала дуже схожа на свою мамашу, якою я її запам’ятав крізь низку років.
«Сьомо, –спитав я, – Мойша – у неї це другий шлюб?» – «Нє, – відповідав Сьома. – Посередині був іще я, але ненадовго...» Він промовчав. Замовк і я. «Скільки доль, – подумав, – скільки різних доль». Раніше мені здавалося, що тихе одеське, майже містечкове життя – це болото, в якому можна загрузнути й поховати там усі свої плани і мрії. В минулому я намагався звільнитися від традиційних стереотипів, знайти свободу, реалізувати себе повною мірою. Але час минув, і все виявилося не зовсім так, точніше – зовсім не так. Напевно, якщо ти дуже хочеш, то реалізуватися можна скрізь і завжди, і обстановка, оточення грають тут не найголовнішу роль.
«Слухай, Сьомо, – знову звернувся я до співрозмовника. – Пам’ятаєш наші суперечки про те, що «Краще – ворог хорошого?» – « З усього кращого ніколи не вийде поганого», – філософськи промовив Сьома. «Ну що ж –бувай, – сказав я.– Напевно, ми більше не побачимося». – «Бувай, – відізвався Сьома. – Приємно було поговорити з розумною людиною. Як казав мій покійний татусь: «Будь-яку справу від «траху» до похорону треба завершувати своєчасно, а то гешефту не чекай».
«Ти просто поема, Сьомо», – сказав я. «Буває,– відповів Сьома. – Буває... іноді».
«До речі, – поцікавився я, – а що з навчанням? Чи ж не даремно я тебе готував? Технікум як?» – «Ні, – відповів Сьома. – Не встиг». І продовжив майже цитатою з відомого одеського анекдоту: «А то б і досі директором ательє працював, де Лорка швачкою вкалувала. Напевно, й досі були б разом».
«То ти і без технікуму?!» – вигукнув я. «Так, – відповів Сьома. – Без технікуму дослужився». Трохи помовчав і додав: «За«бабки»,треба
визнати».
Ми сердечно попрощалися, і я поїхав. Було вже чотири пополудні, до дому залишалося шість годин ходу.
«Ось тобі й Сьома? – промайнула думка. – А я ж його пожаліти намагався. Ну, пролетів, так пролетів. Теж мені фізіономіст».
Виявляється минуле не зникло зовсім. Воно продовжує жити в сьогоденні. І в цей момент пригадався вірш Андрія Дементьєва:
Никогда ни о чем не жалейте вдогонку!
Если всё, что случилось, нельзя изменить,
Как записку из прошлого, грусть свою скомкав,
С этим прошлым порвите непрочную нить…
«Дуже підходить під ситуацію, – подумав я. – Але чи ж справді краще – ворог хорошого?»
І, не знайшовши готового рецепту, про себе вирішив: «Нехай кожен відповість на це питання сам».

Переклад Наталії ЛИЗОГУБ